Казка з стіни

У дитячій кімнаті наклеїли нові шпалери. Вони були такі незвичні і чудові. На них були зображені різні звірята та комахи. Під розкішною пальмою притулилася маленька хатинка, бігав песик та муркотів біленький котик. Величезна муха сиділа у правому кутку малюнку, а біля неї примостилися малесенькі комарики.

Малий Дмитрик, стоячи на дивані, гладив їх ручкою і щось собі бурмотів. А його старша сестричка ввечері, коли вже лягали спати, попросила бабусю, щоб вона розповіла їй казку із шпалери, бо раніше вони складали казки з килимів з стіни.

І ось казка почалась.

На острові Ох-хо жили-були звірі. Різні. Але найперше треба розповісти про велику муху Машу. Вона була завбільшки з корову. Мала чорне – пречорне черево, рожеві напівпрозорі крила, поцятковані сірими та чорними цятками. А очі мінилися всіма барвами райдуги. Вона не мала нічого спільного з тими огидними зеленими мухами, які водяться на смітниках. Маша їла тільки нектар та пилок з квітів, які росли на острові Ох-хо і які їй приносили її приятельки – бджоли. Вони робили це на знак подяки за те, що Маша захищала їхні стільники від злих і ненажерливих шершнів.

Кожного ранку Маша розправляла свої величезні крила і вирушала на огляд острова. Її завжди супроводжували кілька комариків: Зіг, Зог, Заг і Зуг. Вони були маленькі нишпорки – залітали у всі шпарини, збирали всі новини і надзвонювали про них Маші на вуха. Їх було майже не чутно, тому всі думали, що Маша велика чаклунка бо вона знала про всі новини на острові. Отак вони і облітали острів - Маша: “У-у-у-у, та комарики: ззі-ззі-ззі...” А злі шершні одразу ж розліталися і ховалися у шпарини.

Вдень за безпеку жителів острова відповідала Маша, а вночі її саму стерегли пес Гавчик та кіт М’ячик. Гавчик теж обходив весь острів та захищав його від піратів, крім того він стеріг ще й маленьку хижу, яка була побудована на острові для найліпшого друга всіх звірят, тваринного доктора, який кожного року припливав на острів, щоб трохи відпочити на ньому та перевірити стан здоров’я всіх мешканців острова Ох-хо.

Кіт М’ячик ловив мишей. Капосні миші гризли бджіл, та весь час намагалися зіпсувати чудесні крила Маші, чого, звичайно, не можна було допустити.

Були у звірят і свої свята. Головне відбувалося, коли приїздив на острів доктор. Першою у чергу ставала, звичайно, Маша. Доктор перевіряв її чудесні крила і, якщо бачив хоч найменшу дірочку, то діставав клей, прозору плівку і ремонтував Машине крило. Він також чистив її вуха, тобто її вуса, бо мухи чують вусами, вух у них просто немає. Зіг, Заг, Зог і Зуг теж проходили профілактичний огляд і потім разом з Машею виконували для доктора музичний твір: „ У-у-у, зі-зі, зу-зу, зо-зо, у-у-у”. Доктор плескав у долоні і всім було дуже весело.

Собака Гавчик показував лапи, у яких позастрявали колючки, а кіт М’ячик скаржився на те, що в нього болить живіт. Доктор йому завжди казав, що їсти треба не дуже багато, тоді і живіт не болітиме.

Останніми приходили до доктора шершні та миші, доктор був для всіх – він лікував усіх мешканців острова Ох-хо, бо тільки разом вони могли жити на тому острові.

Шершні разом з бджолами запилювали квітки на деревах і траві, а миші підбирали та розносили усюди зернятка та насіння і тому кожної весни на острові виростали нові кущі, дерева та трава. Від кожного була користь і невелика шкода.

Іноді, вночі, доктор виносив на подвір’я свою далекоглядну трубу і спостерігав за зорями. Вони були дуже яскравими, набагато яскравішими ніж у місті. Кожний з звіряток вибирав собі зорю і ставав у чергу до труби, щоб подивитись на “свою”. Вони дивилися на “свої” зорі і їм вважалося, що вони теж дивляться на них і підморгують. Якщо не віриш, вийди ввечері і подивись, зорі і тобі будуть підморгувати. А от Машина зоря не підморгувала їй. Маша розсердилася, бо зірка була великою і яскравою, з’являлась вона раненько. А оскільки Маша любила рано лягати спати та і в черзі вона була першою, то ця зірка і стала „Машиною зіркою”. Виявилося, що то була зовсім і не зірка, а планета Венера. Коли доктор все пояснив, Маша заспокоїлась і пішла спати, а всі інші звірята залишилися з доктором. Так вони і сиділи під зорями до самого ранку.

Ось як жили на острові Ох-хо.

 

 

Казка про їжачка.

Жив собі в лісі їжачок на їм’я Татанчик. Звали його так тому, що він на всі зауваження завжди відповідав: „Та!..”, бо вважав, що він найрозумніший у світі. Саме це приводило до різних кумедних випадків та непорозумінь.

Коли Татанчик тільки народився, у нього не було славнозвісних голок. Точніше, вони були, але такі м’якенькі, що нагадували звичайнісіньку шкірку, як у зайчика або у лиски. А малому дуже хотілося бути таким же голкастим, як мама та тато. Мама казала йому, щоб він трохи почекав – у нього голки обов’язково стануть гострими та твердими, але скільки чекати, вона не сказала. От Татанчик тоді вперше і сказав своє „Та!..” і почав думати, як стати колючим. Подивився навколо і побачив багато голок з ялини, які лежали товстим шаром під нею. Побачив також і калюжу, яка залишилася після дощу. Не довго думаючи, Татанчик поліз у калюжу, попорпався в ній, вимазався у багнюці, а потім покачався по ялинових голках. Голки поприставали до нього і він вибрався на сонечко сушити своє нове вбрання. Спочатку було все добре – сонечко пригрівало, грязюка почала сохнути, ялинові голки теж ставали дедалі твердішими і їжачок сидів і думав, який же він молодець-кмітливець, як швидко впорався. Але коли він спробував ворухнутись, то в нього нічого не вийшло. Грязюка закоцюбла і малий опинився у твердій скоринці, як горіхове зернятко у своєму лушпинні. „Мамо!” – заволав відчайдушно, бо рота він ще міг розкрити.

Прибігла мама, але вона ніяк не могла второпати, звідки лунає голос її синочка, бо навкруги нікого не було, тільки лежала на сонячному горбочку якась грудка грязюки. Саме вона відчайдушно волала голосом сина.

- Синочку, хто з тобою зробив таке?

- Ой, мамо, я сам. Ой, допоможи мені.

- Як же ти це зробив, сину?

Довелося малому розповісти мамі, що до чого. Тоді мудра їжачиха знову штурнула сина у калюжу, грязюка розмокла, поспадала з нього. Потім мама звеліла побігати поміж стебел травички і таким чином обчистила малого розумника. А насамкінець наказала піти до лісової яблуні-кислиці і наштрикнути на голки кілька яблук.

- Але ж вони в мене м’які, мамо!

- А ти спробуй, поки ти придумував, як зробити голки твердими, вони і самі стали такими. Ніколи не поспішай, сину!

- А навіщо кислиці, мамо?

- Бо сік з кислиць допоможе тобі почиститись від усілякої зарази, яку ти начіпляв на себе порпаючись у багнюці.

Разом з мамою Татанчик дістався до лісової яблуньки і начепив на себе аж два яблука! Більше не зміг – не вмістилися на його малій спині.

Поки дісталися до нори, сонечко сіло, сутінки охопили ліс і мама вирушила на полювання. Малий сів біля нірки і почав чекати повернення мами. Дедалі ставало все темніше і темніше. Щось шелестіло у траві, шурхотіло у вітах дерев і малий подумав, що вдень все ж не так страшно. Раптом трохи посвітлішало і їжачок побачив щось чудне – наче сонечко і не сонечко. Бо воно було не таке яскраве, та ще й якесь щербате.

Невдовзі повернулася мама і малий зустрів її вигуком:

- Мамо, сонечко поламалося!

- Ні, сину то не сонечко, то його брат – місяць. Він світить тільки вночі і не так яскраво, як сонце. Скоро він буде повновидий, як сонце, а потім поступово зменшуватиметься. Пора тобі спати, ти й так багато пізнав сьогодні, а ще буде завтра та післязавтра та ще багато-багато днів, які принесуть тобі нові дива.

Через деякий час у норі почулося легеньке смоктання, то мама годувала сина, адже він ще був зовсім маленький і їв поки що тільки мамине молочко.

 

 

 

Хвіст

 

Сьогодні у Татанчика день народження – йому виповнилося... аж цілий місяць! Голки в нього давно вже затверділи і тільки іноді мама нагадує йому, як він намагався випередити події і вирядився у ялицеві голки. Та пусте! Татанчик після тієї вигадки ніколи не стомлювався вигадувати інші – цікавіші.

Наприклад, побачив він, що у Вовчика та Лиски є хвости. Сказати б, що у Татанчика його немає, та ні, він є – тільки якийсь малесенький. От вирішив їжачок зробити собі подарунок на день народження - придбати новий хвіст. Довго думав, де б його добути. Нарешті придумав. Він давно придивлявся до довгого пасма ковилу, який ріс на лисому пагорбі на краю лісу.

Назбирав Татанчик пучечок довгих сивих стебел ковилу, зв’язав їх, потім з них же сплів довгенький пасок, щоб було чим прив’язати нового хвоста. Вийшов він на славу! Пухнастенький, сивенький – одним кольором з його голками, наче й справді свій.

Вирішив їжачок причепити хвостика і вийти на прогулянку. Дуже кортіло йому у свій день народження бути красивим! Довга розповідь – коротке діло. Припасував якось Татанчик того хвостика і, дочекавшись поки мати, стомлена нічним полюванням, заснула, вийшов на прогулянку.

Вузесенька стежечка вилась серед кущів, наче запрошуючи пройтися по ній, і Татанчик, не вагаючись, пішов тією стежечкою. Він поважно прямував до річки і весь час обертався, милуючись своїм новим хвостиком. Пухнастий пучечок трави тягнувся за їжачком, піднімаючи пил і замітаючи його сліди.

- Ого! Зрадів їжачок, так і мама мене не зможе знайти, щоб покарати за бешкет.

Татанчикові стало так весло, що він почав наспівувати пісеньку про те, що бачив навкруги.

- Ось зелена травичка, а на ній ковалик. Ковалику, ковалець, викуй ти мені ....

- Щоб його такого побажати? Щоб в риму було? Ага, ковалець – стілець - молодець!

- Ось зелена травичка, а на ній ковалик! Ковалику, ковалець, викуй ти мені стілець! Подарую мамі й тату, ач, який я молодець!

Отак, співаючи свої не дуже складні пісеньки, Татанчик не вчувся, як дістався до річки. Тут він побачив двох відомих бешкетників – Вовчика і Лиска. Саме Лиска, бо то його сестричку звали Лискою, а він був хлопчиком - лисом і тому звався Лиско. Побачили малі відчайдухи новий хвіст їжачка і почали з нього глузувати:

- Ой, ой, не можу, ви тільки подивіться на цього малого! Оце так хвіст, мабуть і мій батько не може змагатися з таким хвостатим, - заливався Лиско, адже у його батька був найпухнастіший у всьому лісі хвіст.

А Вовчика одразу ж взяли заздрощі, він, на жаль, не міг похвалитися тим, що в нього дуже пухнастий хвіст. Тому Вовчик, вирішив не просто поглузувати з малого їжачка, а ще й образити його.

- А давай, Лиско, ми його трохи потягаємо за хвіст, - запропонував він Лискові.

Рудий одчайдуха враз схопив їжачка за новий хвіст і почав тягти, намагаючись відірвати. Але Татанчик таки міцно прив’язав його до свого рідного хвоста і тому відірвати не вдалося. Сам їжачок так перелякався, що скрутився у тугий колючий клубочок і навіть дихати перестав. Тоді бешкетники вхопили його за прив’язаний ковил і, розкрутивши, кинули у річку.

Татанчик, відчувши, що вода просочується до нього у середину клубка, розвернувся і почав загрібати передніми лапками, але важкий трав’яний хвіст потяг його на дно.

- Рятуйте! Тону! – заволав він відчайдушно, продовжуючи борсатись у воді, але з дорослих звірів нікого поряд не було, а малі відчайдухи Вовчик та Лиско реготали так, що й самі себе не чули.

Річка ж тягла Татанчика все далі й далі. Він уже і борсатись перестав і поступово занурювався все глибше, залишаючи тільки носик поверх води. Раптом щось сильно смикнуло за прив’язаний трав’яний хвіст і він опинився у повітрі, у польоті знову згортаючись у клубок.

Боляче вдарився об землю і затамував подих, бо ніяк не міг зрозуміти, як він опинився на березі.

- Тату, дивись, яку я рибину впіймав! – почув Татанчик голос малоговедмежати Вайлика, який жив по сусідству з їжачком. Вайликом його кликали за вайлуватість та неквапливість. Він не був таким вреднючим, як Вовчок та Лиско. Більшість часу він проводив або на риболовлі, або у малиннику на узліссі.

- Не муч його, сину, він маленький, та й до того ж колючий! Залиш під кущиком. Прийде до тями, піде додому, мати, мабуть, вже шукає його, - почувся грубий голос старого ведмедя.

Вайлик, щоб не вколотися голками, закотив малого під кущик своєю вудкою та й залишив там.

Довгенько лежав Татанчик під кущиком, поки не почув маминого голосу, який гукав його. Обережно розвернувся, потім довго принюхувався, як учила мама, і тільки пересвідчившись у тому, що поблизу нікого немає, відгукнувся:

- Мамусю, я тут!

Мама прибігла настільки хутко, наскільки дозволяли їй її короткі ніжки. Побачивши нового хвоста, який все ніяк не хотів відриватися, вона сплеснула лапками і промовила:

- Сину, сину! Ніколи не намагайся виправити того, що дала нам природа. Адже наш коротенький хвіст дозволяє нам скручуватись у клубочок так, що не залишається ні однієї шпаринки і вже ніяким способом не можна дістатися до нашого ніжного не захищеного голками черевця. А лисам потрібен густий, пухнастий хвіст для того, щоб під час швидкого бігу триматися у рівновазі. Отже, у кожного з нас такий хвіст, який не заважає, а допомагає в житті. Тепер, сину, пішли додому, бо дома вже готовий святковий пиріг і тато нас зачекався. Твого трав’яного хвоста ми дома відріжемо і залишимо на згадку, щоб ти завжди пам’ятав про цю пригоду.