У цій публікації маємо, певне, випадковий збіг абревіатури і назв організацій, прізвищ, місця і часу дії… Реальністю залишаю лише совість… СОВІСТЬ, а точніше її відсутність у деяких плутократів від ЗМІ.

Автор.

 

Р Е В І З О Р від НСЖУ /Національної спілки журналістів України/.

 

У сузір’ ї БезмежА на планеті Ямлез є провінційне містечко з дивною назвою Радомишль. Тут друкується щотижнева газета «Зоря Полісся» під чутливим зараз керівництвом редактора Данилюк Наталії Адамівни, співзасновником якої /газети/ являється «первинна організація Спілки журналістів України».

Багато-багато десятків років газета має одну і ту ж проблему: небажання мешканців добровільно робити підписку на газету. І, навіть, коли держава здобула незалежність, - підписка проводиться загалом примусово, через керівників організацій і установ, при мізерній сумі самої підписки… Про це добре знає і Редакція, і місцева Влада, і мешканці міста та району /далі – Народ/.

 

Народна, в лапках, газета.

 

Таким прізвиськом називає Народ свою газету. А це тому, що маємо не газету, а районно-міський довідник,

константувальник окремих, як правило, ну дуже позитивних районо-міських подій… Тут читач з радістю дізнається, що батьки міста побували в Леніному, що «Мама – наймиліше слово», що у Борщівській ЗОШ учні разом з гостями виконали пісню «Книги – кращі друзі всіх», що «Хрін – не лише до столу», а для приготування «Риби домашнього посолу» її /рибу/ треба спочатку розморозити, а вже потім почистити та вийняти хребет… Також вражає своєю достовірністю програма телепередач на цілий тиждень і аж на 5 каналів!

Якщо б по шляхах держави подорожував якійсь вчений закордонний місіонер і нарешті прибув у Радомишль, а тут перечитав місцеву газету, то він міг би певне прозріти в тому, що таки можливо в одній окремій місцевості побудувати якщо й не комунізм, але вирішити майже усі проблемні питання, які роздирають усю ІНШУ державу і дуже непокоїть увесь Ямлез. Дійсно, адже у нас, згідно матеріалів «Зорі Полісся», а точніше згідно ВІДСУТНОСТІ ТАКИХ МАТЕРІАЛІВ - немає ні наркоманії, ні проституції, ні волоцюг, ні хвороб. Усі міські служби працюють відмінно. Торгові підприємства і ринки не порушують санітарних норм і не реалізують некондиційні продукти харчування і товари. У нас немає безробіття і гроші за працю виплачуються вчасно. Цей НЕСПИСОК можливо продовжити ще і ще. Але справа не в переліку, а в тому, що ніякі критичні матеріали, з визначенням прізвищ /а тим більше прізвищ керуючих товаришів/ конкретних винуватців, у газеті не друкуються. А Народ бажає знати, хто у Владі конкретно відповідає за, наприклад, вирішення питань щодо осіб, які не мають визначеного місця проживання і які заходи з цього питання плануються. Хто відповідає і що планується для недопущення продажу неповнолітнім алкоголю і тютюну. Хто у Владі відповідає за це, і коли маршрутні таксі до столиці будуть їздити згідно розпису. І так далі, і так далі. Життєво важливих для усіх мешканців питань, які повинна висвітлювати газета, дуже багато. Я точно знаю, що коли у газеті раз на рік з’ являється така цікава і правдива інформація, то цей промірник газети передається з рук у руки, питається у сусіда, газетаря.

Будуть цікаві і проблемні матеріали – газета буде жити на радість читачам. І ціну на газету можливо буде підвищити від смішної до нормальної /разів у три/.

Тепер головне питання – ЧОМУ ЦІКАВІ І ЗЛОБОДЕННІ ПИТАННЯ НЕ ВИСВІТЛЮЮТЬСЯ НА СТОРІНКАХ ГАЗЕТИ?

На це питання можливі тільки три відповіді, чи це є комбінація з цих причин: Редакція не спроможна, не бажає, або не має можливості висвітлювати злободенні питання Радомильщини.

Щодо спроможності Редакції професійно висвітлювати дійсність відзначу таке. Чисельний склад редколегії мінімальній. Подальше скорочення штату неможливе. Це по-перше.

По- друге. Аналіз подання газетних матеріалів вказує лише на те, що професійний рівень колективу загалом відповідає вимогам до ЗМІ.

По-третє. Газета конче потрібна читачам Радомильщини, але не така, де Влада вирішує, що друкувати, а що – ні. Це - той варіант, коли Редакція не може друкувати проблемні матеріали, а лиши такі, що дозволяються Владою. Це ще одне проблемне питання, яке б дуже зацікавило читачів: хто конкретно у структурах місцевої Влади відповідає за газету і на якому владному рівні проходить фільтрація / читай – заборона/ проблемних матеріалів.

А може я помиляюся? І саме редактор «Зорі Полісся» - наша шановна Наталія Адамівна Данилюк - не дає творчого шляху злободенним матеріалам? Це - той варіант, коли Редакція не бажає нічого серйозного робити.

До речі, у своїй публікації «Чий хрест несете, хлопці?», Н. Данилюк віщає: «А чому б не назвати привселюдно прізвища тих, хто виробляє самогон?.. І т.д.»

І далі: «А яка ваша думка, шановні читачі?»

А наша думка-питання таке: «Скажіть, будь ласка, а Ви хто, - ЖУРНАЛІСТ, чи БАТЮШКА? Чому б Вам, шановна, особисто не назвати прізвища порушників?»

Очевидно, що істина у занедбанні газети лежить, як завжди, десь посередині: Влада по інерції ще за радянських часів контролює газету, щоб не виносити «сміття» на розгляд Народу, а Редакція не дуже-то і заперечує проти такого насильства, бо теж ще очевидно не забула радянські часи.

Ось чому маємо «Зорю Полісся» на межі банкрутства вже років 15, а то і більше. І ось тому місцеві мешканці являються загалом лише передплатниками газети, а не читачами.

 

Візит ревізора.

 

Натомість у першій половині червня редакція газети і, через 2 тижні, НСЖУ, як один з співзасновників «Зорі Полісся», отримали по електронній пошті текст газетної статті щодо об’є ктивних причин занедбання газети. А пізніше до Радошмиля прибув перевіряючий від Національної спілки, який однозначно констатував, що факти, які викладені вище НЕ ПІДТВЕРДЖУЮТЬСЯ.

Щодо самої перевірки, то про яку об’ єктивність може іти мова, якщо при перевірці матеріалів статті автора не тільки не запросили на співбесіду, не тільки офіційно не надали її результати, але навіть не повідомили про самий факт перевірки? Треба думати, що, хоча мова йшла і не про скаргу, як форму надання матеріалів щодо недоліків, - порядок перевірки повинен бути єдиним, щоб не породжувати невдоволення і подальшої писанини. З другого боку цей інцидент можливо було вирішити і іншим ЦИВІЛІЗОВАНИМ ЖУРНАЛІСТСЬКИМ шляхом і тоді навіть автора про це не повідомляти, а саме, - надрукувати в газеті критичну статтю , а поряд – статтю за підписом ревізора від НКЖУ, де доказово визначити громадянський занепад автора, який звів наклеп на невинну газету. Більше того, треба було подати на автора до суду!!! Але цього не сталося: ревізор вибув, його особистість Народу не відома…

 

Чого бажає автор?

 

А більш усього мені б хотілося особисто побачити цього перевіряючого від НСЖУ за для того, щоб пильно, з хвилину, дивитися у його непідкупні журналістські очі, потім побачити його певне масні, - після перевірки моєї статті, - губи, або ж угледіти навішані на його вуха макаронні вироби… А надалі – знищити цю статтю і бігти, бігти і бігти геть, як од журналістської «чуми», від таких ось перевіряючих «журналюг» та таких «гостинних» Данилюків, професіоналів своєї /здогадайтесь, якої саме?/ справи, плутократів від ЗМІ…