Хвіст

 

Сьогодні у Татанчика день народження – йому виповнилося... аж цілий місяць! Голки в нього давно вже затверділи і тільки іноді мама нагадує йому, як він намагався випередити події і вирядився у ялицеві голки. Та пусте! Татанчик після тієї вигадки ніколи не стомлювався вигадувати інші – цікавіші.

Наприклад, побачив він, що у Вовчика та Лиски є хвости. Сказати б, що у Татанчика його немає, та ні, він є – тільки якийсь малесенький. От вирішив їжачок зробити собі подарунок на день народження - придбати новий хвіст. Довго думав, де б його добути. Нарешті придумав. Він давно придивлявся до довгого пасма ковилу, який ріс на лисому пагорбі на краю лісу.

Назбирав Татанчик пучечок довгих сивих стебел ковилу, зв’язав їх, потім з них же сплів довгенький пасок, щоб було чим прив’язати нового хвоста. Вийшов він на славу! Пухнастенький, сивенький – одним кольором з його голками, наче й справді свій.

Вирішив їжачок причепити хвостика і вийти на прогулянку. Дуже кортіло йому у свій день народження бути красивим! Довга розповідь – коротке діло. Припасував якось Татанчик того хвостика і, дочекавшись поки мати, стомлена нічним полюванням, заснула, вийшов на прогулянку.

Вузесенька стежечка вилась серед кущів, наче запрошуючи пройтися по ній, і Татанчик, не вагаючись, пішов тією стежечкою. Він поважно прямував до річки і весь час обертався, милуючись своїм новим хвостиком. Пухнастий пучечок трави тягнувся за їжачком, піднімаючи пил і замітаючи його сліди.

- Ого! Зрадів їжачок, так і мама мене не зможе знайти, щоб покарати за бешкет.

Татанчикові стало так весло, що він почав наспівувати пісеньку про те, що бачив навкруги.

- Ось зелена травичка, а на ній ковалик. Ковалику, ковалець, викуй ти мені ....

- Щоб його такого побажати? Щоб в риму було? Ага, ковалець – стілець - молодець!

- Ось зелена травичка, а на ній ковалик! Ковалику, ковалець, викуй ти мені стілець! Подарую мамі й тату, ач, який я молодець!

Отак, співаючи свої не дуже складні пісеньки, Татанчик не вчувся, як дістався до річки. Тут він побачив двох відомих бешкетників – Вовчика і Лиска. Саме Лиска, бо то його сестричку звали Лискою, а він був хлопчиком - лисом і тому звався Лиско. Побачили малі відчайдухи новий хвіст їжачка і почали з нього глузувати:

- Ой, ой, не можу, ви тільки подивіться на цього малого! Оце так хвіст, мабуть і мій батько не може змагатися з таким хвостатим, - заливався Лиско, адже у його батька був найпухнастіший у всьому лісі хвіст.

А Вовчика одразу ж взяли заздрощі, він, на жаль, не міг похвалитися тим, що в нього дуже пухнастий хвіст. Тому Вовчик, вирішив не просто поглузувати з малого їжачка, а ще й образити його.

- А давай, Лиско, ми його трохи потягаємо за хвіст, - запропонував він Лискові.

Рудий одчайдуха враз схопив їжачка за новий хвіст і почав тягти, намагаючись відірвати. Але Татанчик таки міцно прив’язав його до свого рідного хвоста і тому відірвати не вдалося. Сам їжачок так перелякався, що скрутився у тугий колючий клубочок і навіть дихати перестав. Тоді бешкетники вхопили його за прив’язаний ковил і, розкрутивши, кинули у річку.

Татанчик, відчувши, що вода просочується до нього у середину клубка, розвернувся і почав загрібати передніми лапками, але важкий трав’яний хвіст потяг його на дно.

- Рятуйте! Тону! – заволав він відчайдушно, продовжуючи борсатись у воді, але з дорослих звірів нікого поряд не було, а малі відчайдухи Вовчик та Лиско реготали так, що й самі себе не чули.

Річка ж тягла Татанчика все далі й далі. Він уже і борсатись перестав і поступово занурювався все глибше, залишаючи тільки носик поверх води. Раптом щось сильно смикнуло за прив’язаний трав’яний хвіст і він опинився у повітрі, у польоті знову згортаючись у клубок.

Боляче вдарився об землю і затамував подих, бо ніяк не міг зрозуміти, як він опинився на березі.

- Тату, дивись, яку я рибину впіймав! – почув Татанчик голос малоговедмежати Вайлика, який жив по сусідству з їжачком. Вайликом його кликали за вайлуватість та неквапливість. Він не був таким вреднючим, як Вовчок та Лиско. Більшість часу він проводив або на риболовлі, або у малиннику на узліссі.

- Не муч його, сину, він маленький, та й до того ж колючий! Залиш під кущиком. Прийде до тями, піде додому, мати, мабуть, вже шукає його, - почувся грубий голос старого ведмедя.

Вайлик, щоб не вколотися голками, закотив малого під кущик своєю вудкою та й залишив там.

Довгенько лежав Татанчик під кущиком, поки не почув маминого голосу, який гукав його. Обережно розвернувся, потім довго принюхувався, як учила мама, і тільки пересвідчившись у тому, що поблизу нікого немає, відгукнувся:

- Мамусю, я тут!

Мама прибігла настільки хутко, наскільки дозволяли їй її короткі ніжки. Побачивши нового хвоста, який все ніяк не хотів відриватися, вона сплеснула лапками і промовила:

- Сину, сину! Ніколи не намагайся виправити того, що дала нам природа. Адже наш коротенький хвіст дозволяє нам скручуватись у клубочок так, що не залишається ні однієї шпаринки і вже ніяким способом не можна дістатися до нашого ніжного не захищеного голками черевця. А лисам потрібен густий, пухнастий хвіст для того, щоб під час швидкого бігу триматися у рівновазі. Отже, у кожного з нас такий хвіст, який не заважає, а допомагає в житті. Тепер, сину, пішли додому, бо дома вже готовий святковий пиріг і тато нас зачекався. Твого трав’яного хвоста ми дома відріжемо і залишимо на згадку, щоб ти завжди пам’ятав про цю пригоду.