Вiйна-це жахлива трагедiя в життi кожного народу. За всю iсторiю людства не було таких катастроф та стихiйних лих, якi забрали б бiльше життiв, ніж війни. Болісною раною в історії нашої України залишилася Велика Вітчизняна війна 1941-1945 рр. Після оголошення про напад Німеччини 22 червня народ мужньо відгукнувся на заклик до боротьби . На кордонах почалися жорстокі бої. Кожна родина була змушена відпускати на фронт своїх близьких . Запекла боротьба точилася не тільки на лінії фронту, але й в тилу,і на окупованих фашистами територіях. Друга світова торкнулася й моєї сім’ї. Майже всіх родичів моїх бабусь було розстріляно, дідусь з батьками ледве встиг виїхати у евакуацію, якщо б вони цього не зробили, їх теж чекав такий же кінець. Моя бабуся Зайцева (Токман) Белла Львівна всю війну пройшла медсестрою у віськовому шпиталю під Москвою (у Скопіно), прадід був там головним лікарем. Кожен день вони бачили на власні очі окривавлені тіла, біль, страждання. Кожна хвилина була на рахунку – зволікати було просто ніколи. Всі знають - було тяжко, часто не було чого й істи, і де спати, але все було покладено на алтар Перемоги. Всі знали, що не час скаржитися на долю, тепер це не ті часи. Друга світова війна чорним кривавим колесом пройшлася не тільки по сім’ям українців, а й народів, які згідно з людиноненавицьким планом “Ост”. повинні були знищені у концтаборах та гетто, зокрема це євреї та цигани. На початку війни мама мого батька, Золотаревська (тоді вона була Фелікс) Марія Нус’ївна, була маленькою дівчинкою. Територія, де вона жила зі своєю сім’єю, була передана до румунської адміністрації, де було організовано румунське гетто для євреїв. Одного дня вона розповіла мені свою історію, історію свого нового нарождення, коли завдяки “щасливому” випадку уникла смерті. Історія полягала у тому, що коли у гетто не було справді нічого істи, вона тишком вибігала за його межі під страхом смерті та бігла у ближнє село, де жив її дідусь з онучками, старшими за неї. В один із таких випадків була проведена румунами та німцями облога, щоб схопити всіх, хто утік з гетто. Коли вона була піймана, мою бабусю, її старших сестер та дідуся повели на розстріл. Почалися постріли, крик стояв у вухах, повсюди лилася кров. Тут раптом старий дідусь викрикнув по-російськи: “Ты, наверное, на Их стороне, Бог! Тебе всё равно, что творят с Твоим народом!”. Один із німців почувши це, мабуть, розумів по-російськи, тому що одразу відповів: “Если ты убедился, что на нашей стороне Бог, то я тебе даю жизнь!”. “Не нужна мне моя жизнь уже. Ты видишь, я стар. Отпусти лучше моих внучек! Дай им жизнь!”,- сказав дідусь. Німець розгубився, але відповів, що всіх відпустити він не може, але наймолодшій він у силах дати шанс. Він показав на бабусю та, шторхнувши її сильно від себе, крикнув: “Беги!”. Налякана, голодна, боса, вона бігла геть від місця страти, але все ж таки добігла до гетто та, переховуючись, дочекалася до Великого Світлого Дня Перемоги. Кожного разу, коли бабуся згадує ці страшні часи, на її очах я бачу сльози. Але це не тільки сльози горя та перенесених страждань, але й радість від того, що все вже скінчилися, ніколи чорна машина смерті нацизму не зможе запустити у хід свої шестерні. На нашому поколінні та всіма майбутніми поколіннями постає мета – ніколи не зробити хоч чогось, що може повернути той жах, що був у Великій Вітчизняній. Все менше ветеранів приходить на парад до Дня Перемоги. І один із найголовніших наших обов’язків перед тими, хто залишився - пам’ятати про подвиг, скоєний заради наступних поколінь. Пам’ять... Що таке пам’ять? Те, що людина може заховати далеко в глибині душі. Спогади... Вони можуть бути радісними, хвилюючими, а можуть викликати біль, смуток. Слізьми наповнюються очі при згадці страшних лихоліть Великої Вітчизняної війни, хоч минуло з того часу шістдесять зим і весен. Напевно, кожний може сказати щось про ті битви. Всі знають про Вітчизняну війну, дехто з власного досвіду, інші з розповідей своїх дідусів, бабусь. Що залишила нам Друга світова війна? Тисячі могил? Ні, навіть цього нам вона не дала, не всі рідні могли оплакувати вбитих на цій кривавій війні. Ми приходимо до обелісків, де викарбувані імена героїв, що своїми грудьми зупинили фашистів: “Тут обелісків ціла рота”, - писала про це Ліна Костенко. Майже всі захисники Вітчизни поховані в братських і невідомих могилах. Страшні події Великої Вітчизняної війни зобразило багато українських письменників. Олександр Довженко написав такі відомі твори, як "Україна в огні", "Повість минулих літ". З-під пера Олеся Гончара вийшов роман "Людина і зброя", у якому розповідається про доблесних молодих студбатівців. Ще дуже багато художніх сторінок написано про найжахливішу війну людської історії. Але ми не повинні забувати, що всі твори, написані за радянських часів, пройшли прокомуністичну цензуру, тому в більшості гірка правда залишилась, на жаль, "поза кадром"... Багато творів написано про війну, мій є тільки слабкою тінню того, про що можна було б іще говорити. А все ж таки хочеться зрозуміти, що таке війна? Це смерть, це горе, це жорстокість. Вона іноді навіть об’єднувала найзапекліших ворогів, як Радянський Союз і Америка, для боротьби проти спільної загрози. Чи потрібна була війна тим 27 мільйонам росіян, українців, білорусів та іншим народам СРСР, чи 23 мільйонам іншим загиблим у світі, або вона була дуже потрібна тим 6 мільйонам ні в чому не повинним євреям, яких нещадно отруювали у газових камерах, палили у крематоріях, цькували собаками, тощо?! Ні! Вона була потрібна тільки маленькій купці наволочі з Гітлером, Гиммлером, Ейхманом, Герінгом, на чолі з однієї сторони, та Сталіном, Берією, Молотовим з іншої, для задоволення своїх дуже “високих” імперських амбіцій. Вони прагнули лише влади, грошей, земель. На людські життя їм було плювати – нічого! Баби є, вони ще понароджують! Ця антигуманістична політика й призвела до величезних страждань серед мирного населення багатьох країн. Також в роки Великої Вітчизняної війни робили подвиги діти та підлітки. Голодні та обідрані, вони стояли пліч-о-плч зі старшими за волю, щастя і майбутнє нашого краю. Саме завдяки таким мужнім молодим серцям, які полягли за мир на рідній землі, ми здобули перемогу, звільнивши Україну від ворога. Пам’ять... Що таке пам’ять? Ми повинні пам’ятати і через півстоліття, і через століття тих, хто поліг кістьми за цей травневий день: Це потрібно не мертвим, Це потрібно живим. (Р. Рождєственський) |