Вітер гуляв нічними львівськими вулицями, заглядаючи у подвір’я, вже спустілі після полум’яного багаття осені. Вітер нічого не шукав, просто гуляв, як йому, до правди, і належало. Він трошки пустував, граючи з волоссям перехожих, які тільки сильніше ховалися у свої теплі куртки і пальта, запихаючи холодні долоні у такі ж холодні, а, можливо, і пусті кишені. Вітер зривав з дахів краплі сьогоднішнього дощу, і поливав цими краплями тих же перехожих, які проклинали усе на світі, і бігли… Бігли якомога швидше, щоб закрити за собою двері будинків, квартир, кімнат… І опинитись у раю – хоча б на мить, на секунду, коротку, як спалах світла. Але ж все рівно скільки він триває, той рай. Головне, що він існує – існує в нашій уяві, у нашому розумі, у нашій душі. Як там казав набоківський Гумберт? Вітер на мить зупинився, пригадуючи собі письменника, який довго смакував фразу, щоб потім написати її у своїй книзі. «Це був рай, нехай навіть його небо освічували спалахи пекельного вогню. Але, не дивлячись ні на що, це був рай».

 

Раптом вітер зупинився. На цю мить перехожим стало тепліше, затишніше, можливо, вони стали щасливішими на цю нескінченну мить. Деякі перехожі навіть запитали у себе, чого б це вітер раптом зупинився? Але не дано було їм розгадати цю таємницю. Тому вони знизували плечима, поправляли зіпсовані вітром зачіски і бігли додому. А вітер… Вітер не міг відвести погляду від Неї. Дівчини, яка стояла на перехресті, і яка не була схожа ні на кого. Вітер бачив і загибель «Титаніка», і страждання Прометея, прикутого до скель Кавказу, і сміх Аліси з Лікарем Доджсоном, який потім напише твір про її незвичні пригоди, і сльози Йоко Оно над загиблим кумиром мільйонів, а для неї – коханим чоловіком Джоном Ленноном… Але вітер ще не бачив такого. Дівчина його не боялася, вона підставляла своє обличчя під краплі дощу, жадібно ловила кожен рух вітру, кожен його подмух… На її очах застигли сльози, солоні і болючі, але такі безцінні. Її волосся розліталося на вітрі, як дивовижні хвилі казкового океану, як крила чайки…

 

Дівчина ж стояла, не помічаючи нічого, на перехресті. Вона не бачила поглядів водіїв машин, які об’їжджали її, поглядів, які говорили «Та вона ж божевільна!». Деякі не були такі категоричні у своїх твердженнях, деякі думали: «Можливо, у дівчини горе, тому світ для неї зараз – це просто малесенька кулька на нитці в руках у неї?». І все одно дивилися на дівчину як на таку, яка щойно втікла з божевільні… А вона стояла посеред вулиці, навколо неї закручувалося опале листя у малесеньке локальне золотисте торнадо… Якщо б серед водіїв був хоч хтось з над гострим зором, той би побачив як за дівчиною ніби розкриті два крила, чорних, як найтемніша ніч, як всесвіт без зірок і світла… Але ніхто цього не бачив, ніхто крім вітру, якому гострий зір було подаровано ще у часи створення цього світу.

 

Вітер хитався на якомусь дереві, і нервово перебирав у руках останній листочок, який залишився. Він спостерігав за дівчиною на перехресті. Усі без виключення водії її оминали, і жодного ДТП у цей час не відбувалося. Це дивувало. Люди, схильні до подиву, чомусь не звертали на це жодної уваги, проходячи повз. Вони підіймали погляд з сірого мокрого асфальту, щоб на секунду затримати його на дівчині, а потім, немов би наштовхувалися цим поглядом на стіну і терміново опускали його знову туди… у пустий асфальт. І чомусь прискорювали свою ходу, ніби хотіли втікти з місця скоєння злочину.

 

А за дівчиною стояв Він – той, кого не прийнято називати, але кого всі бояться і перед ким вічно ніяковіють. Напівпримарний високий парубок з чорнявим волоссям, шалено блідий і печальний. Напрочуд гарний, від одного образу якого захоплює подих. Погляд його блакитно-сірих очей був направлений на дівчину, яка сама не знала своєї краси, не зовнішньої, ні. Але духовної, внутрішньої, краси, яка так цінується у вищих сферах. Зовнішньо ж вона була схожою на тисячі перехожих, які блукають вулицями, не знаючи, що на них чекає наступної миті. В її ж очах палав вогонь - нестримний, нестримуваний. Про таких кажуть – він жив, а не існував. Про таких пишуть – він палав, як смолоскип, запалюючи інших. Про таких думають – він не такий, як всі. Таких жорстоко ненавидять. Таких шалено кохають. І такі, як вона, страждають у житті найбільше – через свою несхожість на інших.

 

За дівчиною стояв Ангел Смерті, закоханий і прекрасний. Він давно знайшов її серед мільярдів інших, серед вічності і всесвіту. Він знав у ній усе – від її ранкової посмішки новому дню до вечірнього побажання доброї ночі усьому навколишньому. Він був впевнений у її неординарності – вона дійсно не була схожа ні на кого. Він кохав її по-справжньому, хотів їй подарувати світ, але… За примхою долі, він був створений відбирати життя у таких як вона, бути наглядачем – і тоді при такій думці йому весь земний світ здавався в’язницею. Без грат і мурів, але в’язниця – все одно в’язниця – буде це золота клітка чи холодний підвал з гратами на вікнах… Там, поза межею, де Ангел жив, якщо його тисячорічне існування так можна було назвати, не було поняття «любов», а також незнайомі були «ненависть», «заздрість», «образа»… Та й чому і на що ображатись, коли ти існуєш більше тисячі літ? Коли розмінюєш першу сотню, приходить розуміння безглуздя усіх цих почуттів. Для чого ненавидіти – якщо твої кривдники скоро помруть? Треба лише почекати п’ятдесят-сімдесят років, але що це, порівняно з вічністю? Навіщо любити – і бачити, як у тебе на руках помирає твоє кохання, та єдина людина, заради якої ти був готовий на все? Кому заздрити? Чи ж не тим нещасним, які скоро перейдуть в кращий світ, і яким відмірено долею не більше ста – ста п’ятдесяти років? Що є у них таке, чому можна заздрити? А от тобі заздрять – і тут згадують і вічне життя, і відсутність таких почуттів у твоєму вічному існуванні, і роботу, яку ти виконуєш вічно.

 

Але це існування для Ангела Смерті було абсолютним спокоєм, який одного дня порушився, і світ похитнувся. Він закохався. Закохався шалено, вперше і, можливо, востаннє. Закохався так, як ніхто і ніколи. Вітер, той самий вітер, який розгулював львівськими пустими осінніми вуличками одного ранку, який був не гірший і не ліпший від інших ранків, приніс Ангелу Смерті образ. Образ тої дівчини, у якої він за деякий час буде повинен відібрати життя.

 

Ангел стояв за її спиною, прикриваючи її від того холодного вітру, і згадував… Згадував, як малював її обличчя на мокрому склі переповнених маршруток, які повзали немов мурахи вулицями міста… Малював її усмішку на сонці, чекав на її появу, як на найбільше диво цього і того світів… І от в той день, коли він вирішив з’явитися перед нею, він отримав наказ – стати її охоронцем на тиждень, а потім… потім забрати в неї земне життя. Він планував з’явитися їй у сні, прекрасним принцом, про якого вона мріяла все життя. Мріяла, коли її однолітки знущалися з її більш ніж спартанського способу життя, манер, одягу… Мріяла, коли стояла біля вікна з твердим наміром вистрибнути з нього, і хоча б на мить відчути себе вільною від усього – від моралі і аморальності, від образ і кривд, від любові і ненависті… Вільною, наче… наче той самий вітер, який гойдався на дереві і споглядав на закоханого і сумного Ангела Смерті, чиї крила покривалом огортали дівчину. А вона посміхалася, не розуміючи чому.

 

Так колись стояв і він, Ангел Смерті, роздумуючи над метою свого існування. Він дивився на себе в кришталеві води дивного моря, якого немає на жодній карті – води райського моря… Він бачив її, ту єдину, заради якої він був готовий зробити все на цій Землі. І він уявляв собі їхню зустріч – прекрасний лицар, про якого вона мріяла все свої життя, який втілить усі її сновидіння та мрії, усі її фантазії та найдивовижніші сподівання. Він вже бачив себе поряд з нею, щасливою від такої долі, і себе, сп’янілого від того, що вона нарешті поруч. Але… Як часто ми кажемо «але» у будь-якій ситуації, шукаючи виправдання не лише своїм діям, але й бездіяльності. Але усі фантазії Ангела було розвіяно єдиним повідомленням – дівчині лишалося жити не більше тижня, і то – якщо дуже пощастить. А їй могло і не пощастити – Книга Долі пророкувала ніж серійного вбивці, для якого її скривавлене обличчя стане одним з десятків, або маніяка, після спілкування з яким вона сама не захоче жити і покине цей світ, або аварію, ДТП тощо – варіантів було безліч. Але всі вони один за одним мали статися цього тижня – якщо не вбивця, то маніяк. Якщо не аварія, то ДТП. І Ангела відіслали на завдання – тиждень бути її охоронцем, щоб з нею нічого не трапилося, а потім, вночі, коли вона засне, відібрати в неї життя. Вищі сили іноді теж вміють співчувати простим смертним.

 

Вітер затих на дереві, очікуючи на щось цікаве та неймовірне. І він таки дочекався. Коли годинник Львівської ратуші пробив північ, Ангел Смерті з важким серцем (якщо у ангелів може бути серце, яке відчуває і болить) витягнув свій меч – легендарний меч убивці і визволителя. Він глянув на лезо, яке барвисто грало променями нічних ліхтарів і краплями земного дощу, і… Наступного моменту не міг зрозуміти ні вітер, ні перехожі, ні навіть дівчина, яка ніби прокинулася від летаргічного сну посеред вулиці, на якій вона стояла. Бо Ангел Смерті підняв меч над своєю головою, і обрубав свої крила, які дарували Ангелові безсмертя. Пір’я з ангельських крил розлетілося навколо наче розірвали якусь подушку - криваво, нетерпляче, брутально… Ангельський зойк застиг у холодному повітрі, повільно переходячи у людський крик. Занадто людський для Ангела Смерті. І в ту ж мить небеса, на службі у яких був Ангел, які подарували йому безсмертя та вічну роботу, закрилися для нього, як для кожного смертного, та закоханому тепер вже юнакові було все одно – для нього існувала лише одна душа на цьому світі, заради якої він готовий був на все. Навіть на життя, без Божої любові, якої так багато в нього було на небесах.

 

На дівочому обличчі ніби проступили сльози – криваві, теплі, бридкі. І немов би з всесвіту за нею з’явився молодий гарний юнак – занадто гарний, як на земні ідеали. Дівчина як уві сні повернулася до нього, обійняла – відчувши під своїми руками гарячі обрубки крил, жалюгідні обрубки того, що у всі віки було символом чистоти, віри, сили. На мить, та ба – навіть на тінь миті, коли її пальці натрапили на ці відкриті рани, Ангел застогнав, уперше в житті відчуваючи біль. Вона здригнулася, немов би від ляпаса. Вона не звикла, щоб люди, дорогі їй, відчували біль, тим паче з її вини. На мить їй захотілося втекти, втекти від того погляду, від глибоких, повних болю та кохання очей – куди-небудь, лише б подалі.

- Вибач, - прошепотіла вона, ледь помітно. Та в Ангела, навіть і колишнього, повинен бути добрий слух, щоб чути все на Землі.

- Я кохаю тебе.

- Але… - вона спробувала йому пояснити, але він зупинив її поцілунком.

Вона обійняла Ангела, за мить забувши про всі свої страхи та турботи. Десь на задньому фоні палахкотів вогник тих відчуттів… Та їй було все рівно – перед нею стояв лицар, той єдиний ідеальний чоловік, про якого вона мріяла в нічній тиші, коли за вікном крапав дощ або світили зорі. Вона благала небо подарувати їй того, хто б розумів та підтримував її, любив та піклувався про неї. І небо змилостивилося, вирішивши подарувати їй охоронця на тиждень, якого вона могла бачити уві сні, коли усі інші думки відходять на задній план. Вона обіймала того єдиного, заради кого могла піти на все.

 

Вони так би і стояли, тримаючи одне одного у палких обіймах, тонучи в очах, ледь-ледь торкаючись губами, і шепочучи якісь нісенітниці, які дано зрозуміти лише закоханим та шизофренікам. Вітер захопливо спостерігав за гарною парою, яку тепер, на жаль, вищі сили не охороняли, занадто захопливо, щоб помітити щось інше – він це собі усвідомив занадто пізно… І знову йшов дощ, але тепер це були сльози вітру – і перехожі дивувалися, чому це краплі дощу такі теплі та солоні на смак… А дощ плакав, не стримуючи сліз. Він плакав за коханням, втраченим на цій Землі, плакав над двома закоханими, які раптово загинули у розквіті сил під колесами банального «Мерседеса», який так і не зупинився, змішуючи високі почуття з брудною матеріальністю…

 

А там, на небесах дві душі, дві закоханих душі, сиділи на хмаринці, спостерігаючи зоряний водоспад у раю, обіймаючи одне одного і радіючи, що це щастя (на відміну від земного) триватиме вічно.