Україно моя, моя стомлена нене, Чим розрадить тебе, як тобі помогти! Не лишилось ні слів, ні можливостей в мене, Все розтринькав на пошук чудесних світів. І то ж треба було — десь думками блукати, Забуваючи рідне змарніле лице, Щоб нарешті уздріти, як стомлена мати Усміхнеться лише та й пробачить усе. Україно моя, моя хвойдо кохана, Я під ноги життя тобі кидав, а ти Усміхалася зверхньо, — і переступала, Як непотріб, мовляв, заважаєш і ти. Так, в моєму житті ти не мала потреби — Було безліч гарніших, спритніших, ніж я. Скільки їх притьмома позрікалося тебе, Подивися ж під ноги, триклята моя! Україно моя, моя вірна дружино, Нам з тобою радіти і лаятись вік. Та хіба ж одне одного з нас хто покине Через злі балачки наших сварок дурних? Та хіба ж я зумів би без тебе прожити, Хоч які б небокраї відкрились мені? Врешті, все це слова, Небокраї закриті, А відкриті лиш очі, наївні й сумні. Україно моя, моя доню маленька, Ти живеш і радієш тому, що жива. Занедужаю я — ти підійдеш тихенько І притиснеш долоньку малу до чола. І хвороба тікає, й тривоги міліють, І усе наносне маячіння зника, Й звідкілясь виринає слабенька надія, Щоб не бути порожнім прийдешнім вікам. Та отак і живу. Як умію. Чи й гірше. Підживлю землю потом — а мо проросте. І пишу кострубаті, як доленька, вірші, Й сподіваюсь, що ти мені вибачиш те. Патріотів без мене ти маєш доволі, Православнішіх, більш красомовних, ніж я, Україно моя, моя совість і доля, Берегиня, любов і гіркота моя... 21/VI-1995. Київ | 
Положение о Клубе
Сделать стартовой
