І Боже, дай мені трохи віри, Небагато. А ні — то й ні, То вовком блукатиму сірим По торішній жорсткій стерні Сподівань. Мов ліхтар розбитий, Розум втратив надію — ще Освіти (чи зрозуміти) Серед землища, під дощем, Чисту, тиху, суху оселю (Чи то пак — існування сенс). Мертва пустка безтямно стеле Безпритульність, безладдя, без… Боже, де я тебе побачу, Чим відчую тебе — такий? Тільки й світла — з очей дитячих. Тільки й світу — що виднокіл. ІІ Хто я є? — Запитання дурне. Хто я є? Що мені нагадає зухвала циганка? Чи згадаю свій рід і наймення своє, Чи все виплюну, мов недотлілу цигарку? Та скуйовджена пам’ять тривогою мстить, За гріхи поколінь насилає безсоння. Хто я був? Ким я був? А життя — тільки мить. Тепла, лагідна мить, Мов метелик в долонях. Скільки зору сягає — сухе довкілля, Що від редьки гіркої вже більше обридло. Залишається мама та рідна земля. Та ще мова — Знайома і зовсім не рідна. | 
Положение о Клубе
Сделать стартовой
