*** Стривайте, люди, що ми коїм — З простягнутою в світ рукою Йдемо від власної землі, Братів клянемо без упину, Ковтаємо чужу хлібину. І в цьому винні москалі? Та ми ж самі себе з’їдали І роз’їжджалися у далі. Тепер паплюжим пам’ять вдів, Обмацуєм ярмо на шиї Та на дідів ллємо помиї, Щоб так відмити прадідів. І нелюдіємо загалом. Несе нас до провалля чвалом Священний галасливий кпик. Нас власне здожене прокляття, Адже того, хто зрікся батька, Зречеться врешті рідний син. Переживу нестатки й злидні, Нашестя й пошесті всесвітні, Що виростають, як гриби, Та не змирюся із ганьбою — Коли народ стає юрбою. Бо збожеволію в юрбі. 26/І-1992. Київ | 
Положение о Клубе
Сделать стартовой
