Заброшена хата, все окна разбиты, Лет десять иль больше полы в ней не мыты. Сквозь щели рассохшихся выцветших рам В дырявые форточки дуют ветра. Рассветы мелькают, как маятник буден, Всё замерло здесь, и никто не разбудит. Железные гвозди все намертво вбиты В дверь, что покосилась и смотрит убито. Так крышку у гроба всегда забивают, Прощаясь с усопшим, навек отпуская. А стены? О страхе такого расскажут, Что сердце тоска вновь узлом туго свяжет! Огромна столица. За каждым окошком Родные, что съехались с места родного. Да только в селе у пруда, как лукошко, Ждёт хатка-сиротка жильца дорогого. Поехала б или пошла, поползла бы, Летела бы к ней, шире крылья раскинув, Её берегинею стала, спасла бы! Ту хатку от горя и слёз защитила б! Да всласть окропила б водою святою Те мертвенно-бледные стены, как в храме. Чтоб лишь зацвела моя хата весною, Воскресли б на радостях папа и мама. Мне б только услышать родное словечко! Как, тихо смеясь, они в доме щебечут… Плескаться в пруду или сесть на крылечко, Не зная забот, думать: так будет вечно. Пошла б по воде, где мне вербы шептали, Златою листвою меня привечая. Боюсь только, как бы сейчас не прогнали, Упреком печали меня провожая… Горе-хатина. Татьяна Левицкая Занедбана хата, всі шибки розбиті, Аж десятиріччя підлоги не миті, Крізь вицвілі рами діряві фіранки Завмерло рахують буденні світанки. Залізнії цвяхи кремезно забиті У скошені двері, немов в домовину. А стіни? Теж вміють про жах говорити. Чи варто дивитись на горе-хатину? Велика столиця. За кожним вікном Притулок знайшла пересічна родина, Чому ж у селі за маленьким ставком На когось чекає порожня хатина? Поїхала, пішки пішла, поповзла, Летіла б до неї, якби мала крила, Берегинею стала б на розі села І горе-хатину від сліз захистила. Та я б окропила водою святою Ті мертвенно-бліді пустинні кімнати! Аби зацвіла горе-хата весною, Воскресли на радощах батько та мати. Щоб тільки почути голос батьків, Ту лагідну спільність живої родини, Плескатись в ставку безтурботних років, Шарітись від щастя, як грона калини. Пішла б над водою, де верби шумлять, Вітаючись листям осіннім зі мною. Боюсь, що вони у душі прокричать Скорботою, тугою, сумом, журбою. |