Люблю я осінь. Вона, мов чарівниця, змінює колір дерев, як їй заманеться, за її власним бажанням. Як же я люблю сидіти та спостерігати за чудовим осіннім небом, буйством яскравих кольорів… Все тихо, спокійно. Війнув прохолодний вітер – і випадкові перехожі сховалися по домівках. А я сиджу…Дивлюсь… Небо переливається мільйонами відтінків: рожевим, пурпурним, бірюзою. Вітер лагідно колише крони дерев, щоб не дай Боже не злетів ні один золотий листочок. Але буває, що вітер війне сильно, впевнено, і тоді листочки починають свій красивий, трохи трагічний останній танок.

Своєрідним символом осені є каштани. Хто з нас в дитинстві не любив збирати їхні гладенькі коричневі плоди! Мабуть, саме тому в моїй душі з'являється тепло, а на обличчі посмішка, коли я бачу каштани восени. Це все рідна природа! Вона збуджує у душі теплі і ніжні почуття, спогади про веселе дитинство, маму… Красу України оспівали багато письменників. Всі їхні слова сповнені щирості, любові. Любити рідну природу нас вчать Сосюра, Тичина, Воронько… Перефразуючи слова Тичини, скажу: «Ви знаєте, як шумлять каштани?» Вони перешіптуються між собою про найсокровенніше. І нам дано зрозуміти їхню мову. Прислухайтесь, їхній тихий шепіт чути звідусіль у нашому місті.

Так, люблю я осінь, тихе небо, шепіт каштанів. Люблю рідне місто, що сповнене диханням осені і горить в її яскравому полум'ї!