* * * А Сашки Левеншуса больше нет, Чернявого, носатого братишки. На облаках души веселой след И вот – в моей рождающейся книжке. Жил на Красноармейской. Далеко От нашенской школенки на Нагорной. Сын слесаря. Но сердцем высоко Взмывал над той действительностью вздорной, Где априори социум решал, В какую нас запихивать ячейку... А преданнейший Сашка возвышал, Чего бы ни касался, все... На шейку Сидящей впереди глядел в упор Соклассницы – и заявлял с восторгом: Влюблен, мол, в Тоню – и напрасен спор... Умел дружить... Внимательным и зорким Был в дружбе... Чутким сердцем распознал Мой интерес, еще неявный, к рифме: -- Пиши стихотворенье! – приказал, К галере творчества приговорив, -- мне. И вот – остались первых две строки – Такие неуклюжие, смешные, Из-под моей поплывшие руки, Не обо мне. Да вот они, родные: Здравствуй, Тоня, дорогуша! Я влюблен в тебя по уши... С тех пор уже я тысячи страниц Сложил, от личных болей отрешившись, Во славу Черновцов (и Черновиц), В друзей незримо перевоплотившись. А первые две строчки – за него, За Сашку Левеншуса – и про Тоню. Две строчки помню, больше ничего. Сижу сейчвс, прикрыв глаза ладонью. То этот, то другой летит стоп-кадр. Вот он на сцене в бессловесной рольке – Похаживал в любительский театр... В калейдоскопе сдвинутся осколки – Три брата вспоминаются его, Три Левеншусика на Театралке, Чернявых и носатых... Отчего Воспоминанья куцы так и жалки? Сашок женился первым – и, увы, -- Не на сокласснице – малютке Тоне. На ком – не знаю. Кто-то до Москвы Добросил весть мне... А сейчас на фоне Всех новостей печальная пришла... А я вот не успел согреть стихами Его судьбу. Какой она была? Легли дороги и лета меж нами. Из класса первым он от нас ушел... Пусть радуется там, в духовном мире: Мы помним. Был он прост и не был зол. И наша память в неземном эфире Летит к нему, хранящая любовь... Прости ему, Господь, грехи земные. Пусть, по молитве нашей, вновь и вновь Он примет школьной дружбы позывные... * * * Середньо вчиться вiн. Хоча Читає навiть на уроках. Одного разу «читача» Та звичка пiдвела. З жорстоких Був найжорстокiшим з дiтьми Директор Шнайдер. Вiн iсторик. Та начебто весь час в пiтьмi – Неадекватний. Валя Котик – Вiдомий пiонер-герой – Герой Радянського Союзу – Прославлений у свiтi бой, Мучачо, кнабе, клук вiд шлюзу, Що повертає на урок Увагу хлопця вiдвертає. Тихенько Шнайдер у куток Пройшов, а хлопець все читає. Директор кинувся як вовк На зайця, вiдiбрав ту книжку. Кричав i лиш тодi замовк, Коли вже почував задишку. -- Все, бiльше в школу не приходь. Ти виключений! – рiк хлопчинi. Хто допоможе? Лиш Господь. У школi я за нього нинi. Хлопчина навiть не просив. Сидiв похнюпившись у класi. Де жарти, хлопче? Де твiй спiв? Мовчить – i тiльки по гримасi Уважний може розрiзнить, Що плач вiн стримує зусиллям Великим... З хлопцем так чинить Не можна. Нi, не дам бацилам Зневаги душу загубить. Пiшла до Шнайдера. -- Рiзницю Вже час людинi розумiть: Це школа. В сталiнську в’язницю Її вже не перетворить. Себе у вiцi цього хлопця Згадайте: чи запроторить Себе в бiду хотiли б? – Ось ця Нещасна книжка на столi… Не знає, як реагувати На мене Шнайдер. Очi злi I страх не може приховати – Як всi пiдступнi – боягуз. Вiдкритий опiр – i злякався. Колишнiй берiєвський гнус -- У школу вiд життя сховався. -- То знайте: хлопця не вiддам. -- Беру зi столу бiдну книжку. Не знає, що казати хам. Програв. Боїться корчить «шишку»... Пiшла. Хлопчинi вiддала. -- Забудь. Лишаєшся у школi… -- У Шнайдера гримаса зла. Чи заспокоїться поволi Чи буде жалiти потай? Побачимо. Та все одно я Iнакше не могла. Нехай Все буде так, як хоче доля... Новий для вчителя урок, Даруючий безцiнний досвiд.... Яскравий спогад – Хуторок. Педагогiчний творчий досвiт. ... А нiмцi рухались на схiд. Фронт наближався – i чекiсти I комунiсти, вже як слiл Наляканi: -- Поганi вiстi... – Спочатку сiм’ї почали Похапцем вiдправлять подалi, А незабаром в тил пiшли, Iнакше кажучи – тiкали Й самi... Лишили винний склад, Галетну фабтику... Пан Юзеф Максимович: -- Воно невлад... Ти б i сама до когось в кузов Привлаштувалась... А менi Нiяк не можна залишатись: Евреїв вciх[ пiдряд вони Нелюдськи нищать, ще й пишатись Не соромно їм: «юденфрай» -- У Львовi вже оголосили, Еврейському поклавши край... – -- Я розумiю... -- Пiдкосили Поганi вiстi: Станiслав Теж «юденфрай»... Донька, дружина... У них єврей не має прав Лишитись жити... Україна Загарблена... Я не солдат, А лiкар i, пробач, тiкаю. А ти? -- Зi мною буде лад. Додому якось доблукаю... Куди поїдете? -- В Ташкент До брата.... Маю ще прохання. Ось лист. Коли уже ущент Закiнчиться оце... (зiтхання), То вiдiшли у Станiслав… -- Адреса гетто на конвертi… -- Можливо, смерть життям поправ... Хоч... (знов зiтхання) – i вiдвертi Cльозинки на його щоках... Нервує навiть сiрий коник – Тремтяча шкiра на боках. I заїржав... --Оце нам дзвоник. Слiд перевiпити вiзок... Вiзьми хоча б оце на згадку, Мiй «English». Но! – I перший крок Зробили троє: кiнь брущатку Копитом чорним вiдштовхнув, -- Заторохтiв вiзок скрипливо. Розгублено менi кивнув Нещасний лiкар сиротливо I за конем пошкандибав. Покрокувала з ними разом I я. Та в мене менше прав. Не час, щоб волю дать образам. Перерiзала путь вiзку. Неначе долю – залiзниця. Команду чуємо рiзку: -- Назад! – Менi. Яка рiзниця, -- Здавалося б. Стояв солдат Озброєний на перехрестi I втомлено гукав: -- Назад! – Пан Юзеф тихо честь по честi Став вiддалятися i був Уже неблизько незабаром. Тривожний вiтерець подув – I вiн здригнувся... Чуйним даром Душевностi його Господь Вiдзначив... Я услiд дивилась З-за залiзницi. Прохолодь По-над потилицею вилась. Вiн озирнувся: я стою. -- Тпру! – хутко зупинив конячку, Пiшов у сторону мою – Не мiг покинути землячку. Солдат до мене допустив, Ми попрощалися... навiки. Отим поверненням згустив, Напевне карму... Чи є лiки Вiд болю лавових скорбот? Коли Донеччину звiльнили, Запрацювала пошта. От: -- Ну, як вам на Кубанi, милi? -- Галинi в Хуторок листа В надiях свiтлих написала. Менi вiдповiдає та На щирiй мовi… Наче жала Розлючених ста тисяч змiй Встромилися зненацька в серце: «Спить вiчним сном пан Юзеф»...— Їй, Як I менi пекучим перцем В цю мить палило душу всю... З Галиною зустрiлись потiм У Чернiвцях... Детально цю Трагедiю, щоб тим скорботам Не закiнчитися в життi, Менi оповiда Галина: -- Пан Юзеф... Його вбили тi, З ким вiн поїхав. Бо змiїна У покидькiв була мета: Забрати у сердеги грошi Й коштовностi... -- Та ж звiдки? Та Людина почуття хорошi Несла до кожного... -- Отож Воно й було. Мерзеннi вбивцi! Вчинили лiкаревi зло, А грошей не знайшли у скриньцi... -- Галина їде в Станiслав. Заїхала мене провiдать У Чернiвцi – i cеред справ Знайшла у облВНО. Поiхать, На жаль, не можу з нею. Тут Занурилася вся у справи... А в Станiславi iнститут Педагогiчний в добрiй славi… Ретельно зберiгаю лист Печальний з Хуторка понинi. Була людина. Мала хист До дружби. I нема людини... Подiї дивнi в Хуторку: На фабрицi склади вiдкрили.. I мешканцi беруть муку I цукор у мiшках... Щосили Заготовляють, бо вiйна. Подбати треба про майбутнє. Бо з голодом завжди вона Пов’язана i щоб у скрутне Становище не завести Сiм’ю – i надалася змога, Продукти треба завезти У хату. Бiльше. Якомога Спритнiше, швидше... У вiзках, У тачцi, на плечах мiшечки... Лишитись без продуктiв – жах! У час бiди – без суперечки.... Вiйна – бiди найглибше дно. А люди, що з мiшками – радi… Менi цiкаво, як вино Тут зберiгалося у складi. Там вже николо не було. Рядами – величезнi бочки. Все, що хотiло, узяло До хат вже селище... Рядочки Порожнiх пляшок у кутку. Взяла собi вина у пляшку, Вiдкривши бочки кран – й ку-ку! Пiшла допомагати тачку Мiшками навантажити Солдатцi-Вiрi – господинi – З мукою, цукром... -- Як їх... тi... Галети вiзьмемо. Дитинi – Як ласощi… -- Тодi берем Ще й печиво!... -- Нелегка тачка. Удвох з натугою везем. Перетрудилась, як крiпачка, А сенс? Не розумiю, як Залишусь тут при чуждiй владi. Навiщо? Явно сенсу брак. Батьки були б напевно радi Якби я повернулась. Їм Було б спокiйнiше напевно Хоча б за мене... Грiм i дим Десь там, де бiй, а тут – даремно Прислухуватись... Нi, не чуть... Нi нiмцiв нi своїх не видно. Нi «мессершмiдти» не гудуть, Не б’ють гармати... Жалюгiдно Сховались i замокли пси. Затишшя... Неминуча буря. Це добре розумiють всi... Друг подорожнього – цибуля, Галети, згорточок речей, I заповiтно-ваговитий Нєкрасов. «English». Cум очей... I вийшла вже на шлях розбитий Самотня. Буду крокувать На захiд сонця безупинно. Додому. Можна поспiвать... Хвилини так повiльноплинно Пересуваються... Тепер Сама рiшучостi дивуюсь Себе тодiшньої... Ма шер! За себе нинi вже хвилююсь, Що не злякалася одна В далеку рушити дорогу. Адже ж не гра була – вiйна. I мушу дякувати Богу, Що на шляху берiг мене... Я йшла i йшла. Не сумнiвалась. Вперед не лютий страх жене. Тодi i думки не злякалась, Що треба буде перейти I Дон i фронт... Я крокувала Додому... Вперше у життi. I страху, нi, не вiдчувала... Доволi довго йшла одна. В степу нi душечки i тихо. Згадав Всевишнiй, що вiйна I щоб не пiдступило лихо, Послав супутника менi. Цей – рокiв тридцяти. Високий. Плечистий... Може увi снi Колись побачу: ясноокий Вiдмiнно вдягнений... -- А звуть Мене Миколою... Приємно, Що є з ким роздiлити путь.... – Невипадково, недаремно Микола виник на шляху. Вiн вчитель i директор школи. Бог подивився у цеху, Побачив у душi Миколи: Вiн справдi гiдний чоловiк -- I вiдiслав його в дорогу Водночас... Правильний мужик, Надiйний, дякувати Богу... Пiшли на захiд ми удвох. Микола – в Вiнницю. Пiзнiше Приєднується ще й дiдок – Земляк з Донеччини... Ранiше, Коли йшла по степу одна, Не мала страху. А тим паче Тепер утрьох... Не дивини, Що мовиш ти до нас, козаче, На щирiй мовi. Козаки – Нащадки давнiх запорожцiв. Коли всi сiчовi полки Свободолюбних переможцiв Звелiла Катерина гнать, Пiшла частина до султана, Пiдсиливши турецьку рать. Про це нагадує весняна Весела i ледь-ледь сумна Чудова опера... Лiбретто! А музика!!! Така одна У свiтi опера. В поета I композитора одне Iм’я i прiзвище. I вперше Сам в нiй спiвав... Та головне Цiєю оперою стер вже Славетний оперний спiвак Ту бiлу пляму у народнiй Культурi... Вiдтодi Гулак... Так, Артемовський, вiчно модний, Улюблений... Козачий люд Не весь пiшов туди, одначе. Тому i спiв на мовi люб Хлоп’там в Хуторку, козаче, Що бiльшiсть запорiжцiв степ Кубанський обживала дружно. Козацький плуг, козацький цеп I шабля – бо прийшли оружно – I вcтали села i мicта. I залунала наша мова – Її синонiм – красота – В кубанських школах так чудово. Ще за декаду до вiйни Учителi укр.мови вчились У педучилищу. Вони У крайпедiститут ломились: Був знаменитий факультет Укр. мови i лiтератури... На цьому фонi пiетет До пiснi й iншої фактури, Яку з собою в Хуторок Принесла я, двадцятирiчна, Ще зрозумiлiший... Стрибок В iсторiю... Хоч усебiчна Вона не може не лякать. Коли населення «совєти» Хотiли перерахувать, То силували, щоб прикмети Тут «українщини» ущерть Iз пам’ятi кубанцiв стерти, Писатись – (бо iнакше – смерть!) -- Їм росiянами. I cмертi Насправдi вiддавали тих, Вiдкидавших те «росiянство» Одноплемiнникiв моїх, Совєцьке презиравших панство... Хоч у мiсцевих паспортах Завжди писали «росiянин», Та всюди в селах i мiстах Лунала мова. I «хазяїн» Нiчого з цим зробить не мiг. Тже коли в кубанських селах Ми втрьох вступали на порiг I з наших вуст в отих оселях Лунала мова, всюди нас Селяни як своїх стрiчали. Був щедрий хлiб i добрий «квас» -- У кожнiй хатi частували Й приймали на нiч... Перейшли Повiльно до донських козакiв – I пушкtнськи рядки взяли Й згадались в силу тайних знакiв... Блеща средь полей широких, Вон он льется!.. Здраствуй. Дон! От сынов твоих далеких Я привез тебе поклон... Ми Дон спокiйно перешли, Що нас ранiше турбувало. В Донеччину стежки вели. Iти вже залишилось мало. Уже ми бачимо Донецьк. Вантажiвка йшла по дорозi I зупинилася... Кiнець? Кабiна вiдчинилась. (далi буде) | 
Положение о Клубе
Сделать стартовой
