Генеральний директор Павло Іванович підвів голову від колонок цифр, за звичкою розгладив кінчиками паль­ців густі брови і задоволене відкинувся на спинку кріс­ла. Тепер можна спокійно летіти до Москви. Цікаво, чого його знову викликають?

Задивився у вікно: серед зелені дерев свічадами ві­кон виблискували будинки невеликого міста, якого не­має і ще довго не буде на жодній географічній карті. Що вдієш? Поки є у світі сили, що брязкають зброєю, нам такі міста будуть необхідні.

— Павле Івановичу,— вивів його з роздумів голос секретарки.

Клацнув вимикачем на пульті селекторного зв'язку.

— Слухаю.

— Ваш літак — о дванадцятій десять. Машина буде через п'ятнадцять хвилин, документи готові.

— Гаразд, Олено Дмитрівно, принесіть. Увійшла вже немолода, з виплітками сивини в густо­му волоссі жінка, що лагідними манерами, добротою і ще чимось приємним нагадувала йому турботливу матір. Може, саме через це він ось уже сім літ, підні­маючись по, службі, й не розлучається з нею.

— Тут квиток, відрядження, гроші,— поклала на стіл коричневу, з защібкою, папку.— Решта необхідного для поїздки — в машині.

— Дякую, Олено Дмитрівно,— привітно кивнув жін­ці.— Ви піклуєтесь про мене, як про маленького.

Гарних уст торкнулась ледь помітна усмішка — їй подобався цей здібний юнак, що весь із головою поринув у справи, став мудрим і справедливим керівником. Вона вже повернулася, щоб піти, та раптом нерішуче зупи­нилась:

— Я не хотіла турбувати, але до вас проситься якийсь чоловік.

— Що він хоче?

— Не каже. Це один із тих, хто сьогодні звільнив­ся...— вона запнулась і кивнула головою у бік розташо­ваного неподалік од, території заводу табору, куди потрапляють не зі своєї волі.

— Гаразд, нехай увійде.

Поріг кабінету несміливо переступив сутулий і си­вий, ніби облитий молоком, чоловік.

— Сідайте,— вказав на крісло Павло Іванович. Та незнайомець не зрушив з місця, мняв у напруже­них, з випуклими жилами, руках шапку й продовжував незмигно дивитися на директора, мовби вивчав його.

— Моє прізвище—Романюк Іван Павлович,—над­щерблено прогудів його бас.

Павло Іванович здригнувся, а пам'ять понесла в ми­нуле, в той далекий день, коли так нагло сконало його дитинство.

 

...Того. ранку він прокинувся ще до дзвінка будиль­ника: сонце двома снопами світла заливало кімнату. А за вікном стелився під гору рожево-білою пеленою яблуневий сад.

Він швиденько опустив на долівку ноженята й шмигнув у суміжну кімнату до батька. Та його ліжко, як і ; вже кілька днів підряд, було застелене. Засмучений, пішов на кухню вмиватися.

— Ти вже встав? — здивувалася мати й тильним боком долоні відкинула з очей пасмо волосся. Вона стояла біля кухонного стола й мила посуд. Ти в мене чемний хлопчик, правда?

— Мамо, а коли повернеться тато?

— Скоро, сину, скоро,—вона чомусь уникає диви­тися в очі.— Умивайся хутчіш та й будемо снідати.

— А де він так довго? — знову насмілився запитати за столом.

—Ти ж знаєш—у відрядженні! — видихнула роз­дратовано й важко зітхнула. — І скільки тебе вчити, ще коли їдять, то не розмовляють.

Він не сердиться на матір, хоча починав здогадуватися, що тут щось не так. Відколи батько поїхав у якесь випадкове відрядження, відтоді щовечора приходить ба­чуся, вони зачиняються з мамою у кімнаті і про щось довго шепчуться. До нього долітають лише незрозумілі слова: аліменти, суд, розлучення... Та й Петрик зі старшої групи насміхається, каже, що батько його ні в якому відрядженні, а знайшов собі іншу маму.

«Та хіба можна знайти іншу маму?» — важко зітхає Петрик і мовчки їсть.

У дитсадку, коли діти лаштувалися спити, до нього підбіг Петрик, шепнув, що його на вулиці чекає батько.

— Уже приїхав, — зрадів хлопчик і вибіг на поросле споришем подвір»я.

Справді, біля хвіртки стояв батько з якоюсь рожевощокою тіткою.

— Татку! — кинувся до нього Петрик і повиснув на шиї. — Ти вже приїхав?.. Купив мені ведмедика?.. Ти більше нікуди не поїдеш?

Батько опустив його на землю, мовчав і лише запопадливо глипав у круглі, наче цибулинки, очі жінки. Вона силувано всміхнулася і простягнула цукерку.

— На, візьми.

— Бери, бери,— підбадьорював батько.

Цукерка була м’якою і гарячою.

— Це тьотя Клава, — сказав батько й потер кінчик носа. —Ти хочеш того… білого ведмедика? Ходи з нами до тьоті Клави — там є багато-багато ведмедиків чорних, білих…А ще в тьоті Клави є машина. Хочеш покататися на справжній машині?

— Хочу, — недовірливо покосився на повнотілу «тьотю Клаву», що незворушливо стовбичила у хвіртці.

— От і гаразд.

— Тільки спочатку покличемо маму й підемо разом…

Батько нахмурився, тьотя Клава відвернулася, а він зрозумів усе: Петрик казав правду!

В маленьких груденятах закипіла образа, забриніли на віях сльози, готові бризнути дрібними пацьорками. Тицьнув батькові у руки цукерку, різко обернувся й побіг, тамуючи сльози...

Увечері знову прийшла бабуся.

— Навіщо ви ходили до нього?— тихо, щоб не почув у своїй кімнатці син, стала дорікати Павликова мати.

— Хотіла, як краще, сподівалася — одумається ще! Знаєш, що він мені на те сказав: нема, каже, кохання, спливло, як з білих яблунь дим! Гаспид, ще й вірші ци­тує... Господи, а ти чому не спиш? — заглянула бабуся до нього в кімнатку.— Спи, внучку, спи, сирітко моя безталанна.

— Мамо, облиште, він — не сирота, в нього мати є.

— А що ж ти робитимеш, сарако, з двома діточка­ми? — недвозначно поглянула на вже розповнілий донь­чин стан.— А може, й справді, віддай їм Павла?

— Цього ніколи не буде!

— Як же ти житимеш, як даватимеш собі раду?

— Якось воно буде, не на безлюдному ж острові жи­вемо.

— А може, піти тобі, доню, поскаржитися куди слід? — невгавала стара.

— Нікуди, мамо, я не піду. Серцю не накажеш, ви ж самі чули—нічого вже не зосталось, спливло, як з бі­лих яблунь дим...

Під їхнє глухе бубніння Павлик поринав у сон і ба­чив, як у садку яблуні та груші оповивав білий-білий дим.

Через багато літ, познайомившись із творчістю ві­домого поета, він зрозумів справжній зміст цього рядка, що так міцно засів у пам'ять тої далекої весни...

 

— Не впізнаєш мене, сину? — донеслося до його сві­домості надщербне гудіння. — Я — батько твій...

Згадка про той далекий день гострим щемом зранила серце, і в грудях поволі стала підніматися глуха лють.

Тоді, коли він був радий шматкові хліба і як най­більшим скарбом тішився новими штанами, пошитими з «чортової шкіри», цей здоровий чолов'яга розкидався грішми, був «своїм хлопцем» для цілого містечка, тільки жодного разу не переступив поріг хати, де в нестатках росли його кревні діти...

Уже коли Павло гриз граніт науки, вечорами та у вихідні розвантажував вагони, заробляючи на прожит­тя, отримав від молодшого брата листа, в якому той по­відомляв не без іронії про те, що їхній татуньо отримав, нарешті, належне й пішов на довгі дванадцять літ туди, де Макар телят не пас.

І от сьогодні, через тридцять п'ять літ від тої дале­кої весни, їхні дороги знову перехрестилися.

— Ні, шановний, — Павло Іванович силою волі вта­мував роздратування,— ви помиляєтесь: у мене немає батька. Коли мені від роду не було й п'яти літ, мій батько щез, розтанув, як з білих, яблунь дим.

Старий здригнувся, гірка гримаса скривила його обличчя.

— Ти не карай мене так суворо, сину,— він за дав­ньою звичкою потер кінчик носа.—Я свою кару спокутуватиму все життя.

Павло Іванович уважніше поглянув на зморшкувате лице, грубі, з випуклими жилами, натруджені руки, на колись сині-сині, а тепер з червоними прожилками вицвілі очі, й у глибині душі проклюнулась жалість. Як би там не було, але ця людина дала йому життя, хоча й втратила право називатися батьком.

— Що я можу для вас зробити?

— Я хотів би залишитись тут працювати. Там,— старий махнув рукою кудись на безкінечність лісу, й го­лос його здригнувся, — я тепер нікому не потрібний...

— Павле Івановичу,—в дверях з'явилася Олена Дмитрівна.—Машина вже чекає біля під'їзду.

— Йду. До речі, розпорядіться від мого імені,— він запнувся,— щоб цьому чоловікові виділили місце в гур­тожитку й оформили на роботу...