* * * Этя Вайсенберг теперь живет в Австралии, А жила у самой школы, за углом. И косыночку парчовую прислали ей С башней Эйфеля на фоне голубом. Той парижскою косынкой одноклассница Прикрывает пионерский атрибут. И сияющей парчой нахально дразнится – У кого еще такое счастье тут? Не форсили мы изысканными шмутками, Был поношенным провинциальный класс. А богаты только песнями да шутками. Та косыночка сияла промеж нас. Я потом под криворожскими зарницами В экскаваторе промасленном мужал... Отрешенно над блокнотными страницами Карандаш для строчки песенной держал. Этя Вайсенберг тогда жила в Оргееве, Где накапливала фельдшерский багаж. Как и мы, взмывали, верно, в апогеи вы, Трудовой впервые обретая стаж. Отслужив, я возвратился из Хмельницкого На Гайдара, где жила моя семья. Я слесарил и учил немецкий истово Изначальная гнала судьба-змея. Ну, а ты трудилась в местной психлечебнице. Труд медичек в оной подвигу сродни. Я в Москву подался, а тебе, кочевнице – Путь в Израиль... Чей удел светлей – сравни... Черновцы в итоге оба мы оставили, Улетели вдаль – такие времена... Этя Вайсенберг сейчас живет в Австралии, Я – в Америке, а родина одна... Я вже не юний педагог. А вiн мене завжди дивує, Коли вiдповiдать урок Покличу... Завжди «намалює» Цiкаве-недоречне щось. Не знаю, як реагувати. Ховаю тiльки усмiх. Ось: Навчаю, як перевiряти: Писати треба «г» чи «к». Як? Помiняй лиш форму слова. Тут потребуємо мiстка, Щоб краще чути, голосного Мiж приголосними. «Вокзал» -- Це виняток. -- Для перевiрки Мiняю у «вокальний зал»... -- Дурниця! Але без помилки Вiн пише. Що ж менi робить? Мовчу – i знiтився хлопчисько. В оту ж вiн здогадався мить: Не те... Бентежити? Ах, вшистко, Як кажуть, єдно. Лиш би вiн «Зберiг обличчя» перед класом. Мовчу i далi... Клином – клин... Можливо пригадає часом... Перелiтаю крiзь лiта У тихе селище глибинне, Де Лiда-дiвчинка зроста, А середовище гостинне -- Це Новотроїцьк... П’ятий клас Приймають нинi в пiонери. Вбирають всiх у форму нас. Готуємося до кар’єри? А починалося, коли У школу привезли тканини. Вони новiсiнькi були – Яскраво бiлi, чорнi й синi. Директор доручив моїй Завжди вiдповiдальнiй мамi, Пошити форми. -- Не самiй... -- Ще б пак! Бо я вже у нестямi... – -- Зберiть бригаду швачок-мам, Якi ще i машинки мають. Берiться разом без нестям. Досвiдченiшi хай знiмають Ретельно мiрку з дiтлахiв, I кроять для дiвчат спiдницi, Штани для хлопцiв... Поготiв, Обновка їм на рiк згодиться, А може й бiльше... – Вiдвели У школi для кравчинь кiмнату I планово дiла пiшли: Крiзь дверi гучно чуть токкату Машин. По черзi кличуть нас У цех, з усiх знiмають мiрку. Коли вертаюся у клас, Побоююся, щоб помилку У тих обмiрюваннях – жах! – Нiхто би не зробив зненацька, Не заплутався б i у швах... Пошити форму – це ж не цяцька – Вiдповiдальна дуже рiч. А втiм я чую незабаром: -- Гей, Лiду, дiвчинко, поклич... – Нарештi! Охопило жаром. Схвильовано до цеху мчу Вбрання готове примiряти... -- Я шити i тебе навчу, -- Тихенько обiцяє мати. Та де ж та формочка моя? Cпiдничку синю одягаю, Бiленьку блузку, що сiя... Повiльно руки простягаю... -- Чи зручно? Чи воно не жме? – Спiдничка в складку... -- Так чудово! – I радостi немає меж. Невистачає навiть слова -- Усi захоплено мовчать, Обличчя посмiшками сяють... Хто це надумав: облачать Дiтей в обновки, певно мають Веселi зорянi cерця… I cелище гудить завзято – Значима всiм подiя ця: Вона передвiщає свято. Цi формочки назовсiм нам – Як подарунок, безкоштовно, Що радiсно для тат i мам – Зняли турботу, безумовно... Штани пошили хлопчакам Не синi, як спiднички – чорнi, Cорочки бiлi, як i нам… Чого невистачає формi? Це подарунок вiд батькiв: Бiленьки тапочки-балетки – Мiсцевий кооператив Замовив, а до них – шкарпетки, Теж бiлi... Галстуки на всiх Червонi закупила школа... Ось стоїмо... -- Вiдставить смiх! – Травневий двiр шкiльний. Навколо – Юрма захоплених людей: Прийшли батьки, сусiди, друзi, Знайомi – повний двiр гостей, Натхнення радiсне в окрузi. Чекають нетерпляче всi, Коли вже розпочнеться дiйство. Букет у кожного в руцi -- Ще бiльше надихать дитинство. Виходять старшi – шостий клас I сьомий – в галстуках яскравих I формi. Ставлять проти нас. Шикуються у чiтких лавах. Всi урочистi: ми й вони, I глядачi, i педагоги... Бувають незабутнi днi – Як вiхи довгої дороги. Шкiльна вожата промовля До нас пiднесено, врочисто, Iз святом нас поздоровля... I залунала промениста Навкруг мелодiя... Луна «Iнтернацiонал дитячий». Знайома музика сповна, А текст був для дiтей, читаче: Феномен нашої доби. Знайомся, це тобi цiкаво. Спiваю я серед юрби – I сонечко сiя яскраво: Ми молодi веснянi квiти, Ми дiти молота й серпа. Ми тiльки починаєм жити, Але вже жде нас боротьба... Заради чого -- хто би рiк – I з ким боротись – невiдомо. Колись дiзнаємося з книг? Стою в шерензi нерухомо. Пiдходить старший пiонер, Пов’язує менi червоний Красивий галстук... Я тепер Теж пiонерка... Наче дзвони Лунають – то серденько б’є. Вiтає селищний начальник, Директор школи в душу л’є, За партiю уболiвальник, Совєцьку пропаганду... Хтось Нас ще з батькiв поздоровляє – Збулось, здiйснилось, вiдбулось – I пiсня радiсна лукає: Полум’ям червоним Села запалали. Пiсня робiтнича Всюди залунала. Марш, марш. Марш, Пiонери, марш! Слава героям, Павшим за нас... Я – пiонерка! Над усе – Для третькласникiв вожата. Плин часу ще мене несе Повiльно... Я берусь завзято За виконання завдання, Я з малюками всi перерви. Для них – усi мої знання. Я концентрую сили, нерви, Щоб дати щось корисне їм, Щось надважливе роз’яснити. Усе – для них: не п’ю не їм, Чогось бажаю їх навчити... Канiкули... Для кого – як. Для мене – час турбот i працi. Я – господиня в хатi. Так Вбирати, годувати, прати – Повинна все робить сама. Бабулi Настi не було вже. Анюти в хатi в нас нема: Живе вже не Покровцi. Отже Домашня праця вся моя: Щоранку прибираю в хатi, Годую курок, цуценя I порося. Ще й доглядати Повинна брата-малюка Миколку, а в обiдню пору Ми йшли на вигiн до ставка За селищем, а непокору- Миколку треба теж вести, Бо не хотiв лишатись в хатi. З Володею утрьох iти Доводиться, щоб вiдшукати Корову нашу... Над усе Це завдання вiдповiдальне Володя у вiдрi несе Водичку, рушничок... Щоб схвальне Худiбки ставлення здобуть, -- Окраєць житного в ганчiрцi. Миколку за руку ведуть. Коровi постатi у зiр цi Ледь потрапляли, нам вона Назустрiч зразу простувала I мукала, мовляв, сповна Нас зачекалася... Змивала Їй вим’я й дiйки, рушником Їх витирала, поки хлiбом Володя частував... Цiлком Розгублена, бо знаю: хибам Та у доїннi раду дасть: Вiдро ногою переверне, Все ж пробую доїть... Напасть! Перевертає! Щоб вiдерне Оте богатство зберегти, Володя починав доїти. Та оглядається – не ти? Це добре – можна й потерпiти. Миколка вiдганяє мух А я – джмелiв, що дратували Худобу, гiлкою – чух, чух! – Чим братовi допомагали. Я не навчилася доїть. I досi це робить не вмiю – Їй боляче боюсь зробить – Ретельно вим’чко обмию, А сильно смикати боюсь, Тому корiвку лиш дратую. Хвостом мене спочатку – лусь!, А потiм геть жене: пустую, Мовляв... Я, чесно, взагалi Була налякана... Дитинство... У небезпецi ми малi, Бо слабкiсть часом на насильство Людей штовхає i тварин. Ось я йшла якось вiд бабусi Марiї. Вдовж провулку – тин. А хтось несамовито виє Позаду i бiжiть услuд... Корiвка! I мене на роги Чiпляє раптом... З перших бiд Малої дiвчинки-небоги Найнебезпечнiша ота: Осатанiло мчить провулком Тварина... Наче нiмота Напала... Ще й лоскоче вухом Обличчя -- i несе, несе... Воно б скiнчилося погано, Могло б скiнчитися усе... Всевишнiй вирiшив: зарано... Якийсь нас чоловiк догнав, Мене з жахливої «виделки» -- Йому навiки вдячна – зняв. Iнакше би усi iдейки Могли б скiнчитися в ту мить... З тих пiр побачу десь корову Чи бугая – душа тремтить – I видивляюся дорогу Подалi щоби обминуть Вже налякавшу раз тварину... Та головна одначе суть – Сiльську переглядаю днину – Не в тiм, що iнодi були Корови, й пiвнi, й гуси хижi, A -- я i братики зросли Мабуть на найчистiшiй їжi – Сiльськiй, здоровiй... Все своє – З городу, стайнi, caду, льоху, Що i здоров’я нам дає, Й лiта, щоб стрiть нову епоху: Свинина, фрукти, хатнiй хлiб, Курятина, своя картопля – Передумова, щоб змогли б Все пережить, чим потiм доля Випробувала жорстко нас... Ще: ми в дитинствi не хворiли. Минув той благодатний час, Коли таке здорове їли. Наприклад, взяти молоко. Те, що купуємо в крамницi, Несправжнє... Краще вже пивко, Нiж зливки з домiшком водицi. Вже вiдокремили вершки. Ця рiдина блакитновата – Не та, що пили залюбки В дитинствi. Та була багата На рiзнотравний щедрий смак, Насиченiйший смак молочний, Якого не було вiдтак – Це приклад лиш один наочний. Шкода, що внукам вже таке Цiлюще молоко не пити – Моє їм спiвчуття палке... Молюся, щоб їм краще жити... Був тридцять сьомий – смертний рiк. Дев’тий клас. Мене обрали У класi старостою. Вiк Не знав ще вражої навали, Та, як водиця, кров людська Лилася через всю країну I cмерть на кожного чека. I вбивство звикли як рутину Сприймати. I цiна життя Зненацька до копiйки впала. Опановало вiдчуття, Що розум вмер. А смерть збирала Щодня криваву данину. В керiвники обрали класу Тодi не лиш мене одну. Щоб повести юнацьку масу Туди, куди волiв тиран, Комсоргом Вiру Тарапату Обрали – виконали план... Вже пiдросли. Тепер за парту Не надто зручно нам сiдать.... Урок укрмови – раз на тиждень. Одначе де там мудрувать Над словом, що душi – як кисень! – Втрачаємо безцiнний час, В шкiльних замазуючи книгах Поета, що зненацька згас. Чим завинив? В яких iнтригах Вiн був замiшаний? Шпигун? Троцкiст? Спитать не можна. Наказ, холодний, як чавун – I у чорнилi парта кожна – Замащуємо iмена Зiрок словесностi, кумирiв. Лiтературна дивина: Лишаємо поета вислiв, Закреслюємо «Кир.» та «Мик»: Нема вiднинi Кириленка I Микитенко раптом зник - Робота для душi нелегка. Вождь в душу забива цинiзм I розпач. Де знайти вiдраду? В самiй собi антагонiзм. Бо юнiсть жадiбна на правду. Зневiра в нас вповза як вуж, Вiдчай як бик бере на роги... Тодi вiд руйнування душ Нас захищали педагоги. Мої любимi вчителi! Козак! Вiн – з укр. лiтератури, – Петро Михайлович... Малi, Та зерна рiдної культури Даємо висiяти в нас... I Олександр Сивак, iсторик, Мiг у полон натхненний клас Забрати, патрiот i cтоїк. Прекрасномовний Олександр Iванович завжди зi мною Серед життєвих бурь i мандр – I теплим лiтом i зимою... Душа цей образ береже. I, значить, вiн живий, мiй вчитель, Хоч мабуть три декади вже Вiн, незабутнiй – небожитель... Варвара Федорiвна. Їй, Не важко з нами що не мiсяць Йти вглиб рос. мови... Порадiй: Вона, Варвара Коломiєць, Єдина жiнка-педагог У класi, де i я, як миша, Беззвучно слухаю урок... У класi небувала тиша. Високим слогом промовля До нас учителька Варвара Свiт Федорiвна... Нас «чiпля» Натхненне слово... Мов примара На мене плине – i лечу У дев’ятнадцяте сторiччя, Напам’ять лист Тетяни вчу. У дiвчини – моє обличчя... Її, Варвари, чоловiк Був завучем у нашiй школi. Коли вона хворiла, мiг Дать завдання нам, щоб поволi Виконували план шкiльний: Що написати, прочитати, Напам’ять вивчити... Вiн їй I нам спiшив допамагати. Вiн, Федiр свiт Iванiв син Приносив книгу вiд Варвари, Щоб, не втрачаючи годин I без побоювання кари Йти по програмi уперед. Варвара Федiрiвна каже, Крiм того, що завжди предмет Вiдмiнно знаю я… -- Ты даже Читаешь вдумчиво всегда И «... с чувством, толком, с расстановкой...». Я, Лидочка, тобой горда, Твоею светлою головкой... – То й доруча менi читать Усiм оповiдання вголос. Чи: я диктую, щоб писать Диктант могли усi... Як доказ Покликання беру цей факт, Цю практику педагогiчну. Здiйснилось потiм – чи не фарт? До вчительства прийшла логiчно. Хоч з усiма йшла до вiйни... Уроками вiйськпiдготовки Й «дочки народу i сини» Охопленi... Хоч до головки Теорiя зайшла на «пять» -- I краще всiх вiдповiдаю... Коли ж доводиться стрiлять Завжди у «бiлий свiт» влучаю Бах! Пострiлу жахливий звук Мене i зброю пiдкидає. З моїх гвинтiвка рветься рук, Iнструктор десь за рiг тiкає... Нi, ворошилiвським стрiльцем Менi нiколи вже не бути. Моє – пером i олiвцем Краплину мудростi здобути, Щоб потiм далi переслать До молодого поколiння, Свою кармiчну роль зiграть. Шкiльна моя пора – трамплiнна... Щодня у класi черговий Викладачевi рапортує Рутинно, хто з нас ще живий (Жартую), скiльки нас чатує На вартi парт, щоб у двобiй Вступити з вчителем за «трiйку», Чи за «п’ятiрку», хто слабий I пропустив щоденну бiйку, Хто не готовий, хоч прийшов. Таки в нас правила у школi… Cивак-iсторик ключ знайшов До душ учнiвских... Вiдтиск болi На лику вчителя завжди. Вiн неусмiшливий, суворий, Напружений, мов жде бiди... Клас... Друзi, тридцять три потвори. Усе б їм щось таке встругнуть... -- Як Олександра розсмiшити? – Закинув дехто. I знайдуть, Що винайти, якщо рiшити Вже налагодились... Чомусь Офiрувати мною хочуть... --Боїшся, Лiдо? -- Не боюсь. Не хочу! – Всi навкруг скрекочуть, Мене умовити хотять... Ну, я погодилась нарештi Сиваковi рапортувать На кожному уроцi... Де ж тi, Хто винайшов для мене жарт? Я згодилася при умовi, Що трiєчники жарту фарт, Менi i вчителевi кровi, Хоч в цю добу не попсують, Уроки вивчать на вiдмiнно. Кузьма й Петро менi дають Врочисту обiцянку... Цiнно, Що щиро як i всi хотять Порадувати педагога... I ось – урок. Рапортувать Я починаю... У два ока Вiн дивиться – це щось нове. I починається навчання. Кузьму вiдповiдати зве. Той не пiдвiв. Без зволiкання Вiдповiдає краще всiх. Бач, може, коли сильно хоче. Ще й жартом викликає смiх. Учителя то не лоскоче. Та незабаром знов урок. Я знов врочисто рапортую. Плечима знизав. Класу – шок. Мої старання марнi, чую... Втiм рапортую втретє. Є Вiн подивився... й посмiхнувся: -- Цiкаво. Староста здає Вже втретє рапорт... Клас здригнувся – I засмiявся... Вiдтепер Усмiхнене його обличчя Побачимо не раз... Вiдмер, Що додає йому величчя. Воно – у щирiй простотi. Якщо у дошки щось незграбне Зморозить учень, вiн на тi Всмiхнеться «вiдкриття» -- i cлавне Його обличчя розцвiте I клас розчулений осяє. Ми вдячнi вчителю за те, Що свiтле й добре серце має.... У старших класах – вiдкриття! Мрiйлива, вразлива панєнка, Вдивляюсь пильно у життя I творчiсть Пушкiна й Шевченка. Нема на мислi поступать, Та й iспити ще не хвилюють. Менi цiкаво бiльше знать Про чудодiїв, що малюють Словами особливий свiт. Читаю, вчу напам’ять вiршi -- «Анчар», Тарасiв «Заповiт»... З душею наодинцi тишi Даю послухать, як звучить «Итак, она звалась Татьяной...» Як можна без оцього жить? Життя без них було б оманой. Дiзнатись мрiю все про них. Отримую в бiблiотецi Великий стiс товстенних книг, Щоб краще розумiти, де цi Знайшли гiганти слова всi Свої метафори i рими, Щоб душi у святiй росi Омити нам, зрiднити з ними. Таку взяла собi мету... Поезiя... Порив, ласкавiсть... Володя подiля оту Мою до Пушкiна цiкавicть. Змальовує його портрет, Портрети юних лiцеїстiв... Деталiзуючи предмет, I лики друзiв-декабристiв У галерею додає, Жiнок, що до Сибiру слiдом Поїхали... Чи нинi є Такi жiнки, готовi бiдам Чоловiкiв покласти плiт Самопожертвування нiжний, Полегшити тягар тих бiд У чужинi далекiй, снiжнiй... Збирала вирiзки з газет... Тодi якраз з’явились фiльми, Де знов з поетом тет-а-тет... «Поет i цар»... Яких зусиль ми Доклали з братом, щоби цей I попереднiй фiльм про «Юнicть Поета» знову до очей I душ представити i мудрiсть, Красу високого життя Побачити i усвiдомить. I так посилить вiдчуття, Що дарять вiршi. Нас знайомить З поетом ближче i роман Тинянова. Частина перша Вже вийшла з друку. Бо є план Державний i уся мережа Партагiтпропу i усi Культурнi заклади країни Повиннi докладать зусиль... Прославi Пушкiна вiднинi Cам вождь увагу придiля... Та краще б вiн забув про ньюго. Як носить упира земля? Сторiччя смертi дорогого Поета – i кривавий рiк Злилися у сумiснiм горi. Задавлений сердечний крик З вiдчаю у народнiм горлi. Вождь всю країну у капкан Загнав, людей боявся сильно. Перевиконувала план Його машина репресивна. Потрапили в її вальцi, Кривавi шестiрнi i жорна I тi, що з крейдою в руцi, Робили все, щоб в класi жодна Особа не втрачала сенс Того, цо добре i недобре. Не цiнить вождь життя i в пенс – I «погибоша акi обри»: Уведенi у нiч Козак I завуч Федiр Коломiєць. I охопила нiч вiдтак Всi душi учнiв... Лиш замислись На хвильку – i не схочеш жить... Втiм чорну оповiдь продовжу Спокiйний чех, що нас навчить Хотiв I мiг найкраще дойчу, Уведений... Услiд за ним I два директори... Жахлива Настiльки, що й не оповiм, З сердець людських кривава злива... Уведених прощальний крик, Душа на сто шматкiв розтята... «На носi» тридцять восьмий рiк. Що, буде новорiчне свято?... Готуємо костюмний бал. Секрет: я Пушкiна зiграю – Вiн мiй духовний iдеал. Володя: -- Цур, допомагаю Тобi приготувать костюм! -- Допоможи, бо це проблема... -- Стоял он, полн великих дум... -- Для жартiв недоречна тема... – У розпалi веселий бал... Ох! Я зхвильовано вдихаю – I стрiмко у яскравий зал – (Я – Пушкiн) ... -- Пушкiн! – Забiгаю. Всi: -- Здравствуй, Пушкiн! | 
Положение о Клубе
Сделать стартовой
