Таке звичайне життя-5. Родичi. Як я стала чернiвчанкою... Iз предкiв маминих ще був I шляхтич Станiслав Ольховський. Багато хто це ймено чув, Бо дисидент анти-московський З царем вiдважно воював. Учасник польського повстання За грати запхнутий, щоб знав... Пiзнiше, хоч не мав бажання, Та, власне, хто його питав: -- Зiслать у Катеринославську Губернiю, позбавить прав!... – Репрезентує рису хвацьку З рис успадкованих усiх. Вiд Станiслава рiд Ольховських Пiшов. Я добре знаю їх. На землях жили надднiпровських. У Катеринославський край Донецький входив теж спочатку. Тож, доле, ти собi вiдкрай У Новотроїцьку хоч хатку. У мами четверо братiв, Сестра. Матусю звуть Орина. Свiт Миколаївна... Хотiв Кат у Кремлi, щоб Україна Померла з голоду... Вiдняв Весь хлiб в народу у тридцятих... Коли фашист на нас напав, Серця кривавились в солдатах, Бо кат кремлiвський дав наказ: Спалити золоту пшеницю! I спiвчуття нема до нас. Запалювали хлiб, криницю Труїли... Нищили завод, Висаджували у повiтря Донецькi шахти... А народ? Замiсть голiв – пуста макитра У тих, хто на народ плював... I новотроїчан на бiйку Вiдразу мобiлiзував, Щоб вкоротити людям вiку. Забрали всiх чоловiкiв - Пiдлiткiв i cорокарiчних Плач супроводжував не спiв У декорацiях трагiчних Нещасних, що пiшли з життя. А батьковi уже за сорок – I не взяли. Щоб у смiття Перетворив людину ворог, Не увели в iнобуття... В селi, на щастя, пiдривати Нема чого – i відплиття Совєтiв можемо зв’язати З придурком, що пiшов палить Сiльську єдину нашу школу... За це годилося би вбить... -- Я – партизан! – волав...В стодолу Його спочатку завели, А потiм геть з села погнали Пiд три чорти... В селi були Розумнi тi, що керували: Поля палити не дали, Коней, корiвок не вiдняли. А с Заходу нещаснi йшли, Тi череди, що вiдганяли За Волгу – так було їх жаль: Їх не встигали подоїти. В очах тварин любска печаль I сльози... А куди подiти Надоєне? Давали всiм Те молоко, кого стрiчали, Заносили у кожний дiм... Корiвки жалiбно кричали... Той плач тваринок означать Єдине мiг тодi: -- Рятуйте! – Чи хтось людей мiг врятувать? -- Хоч молоко те не зiпсуйте... -- Таким було гiрким на смак... Добро колгоспне розiбрали, Найперше – землю, а вiдтак, Вже непогано виживали Два роки – як за НЕП’у. Нас У вереснi вiдвоювали, Звiльнили -- був радiти час – Вiд озвiрiлої навали. Тепер вже забирали всiх Чоловiкiв. Забрали тата. Хоч вiн ще бiльше постарiв. Ота совєцька влада клята Їх запроторила в штрафну Роздягнену беззбройну роту. I не навчивши, як вiйну Вести, селянську ту пiхоту Пiд танки кинула в поля... Лягли всi новотроїчани Близ мiста Мелiтополя, Загинули однополчани. У Новотроїцьку стоїть На сiльському майданi стела. До неї пiдiйди на мить – Безхитростна: бетон i цегла. На нiй – у стовпчик – iмена Односельчан -- їм вiчна пам’ять! Їх вiд сiмей взяла вiйна – Та бiль ще й нинi душi палить... У мами – четверо братiв. Так: Жорка. Митька. Ванька. Шурка – Бабуся так звала. Злетiв Георгiй Корсун наче курка На пост партийного вождя На оборонному заводi В Донецьку... Є сiм’я... Життя Вiв з Брониславою... Та – годi – Вже вiдчувалася вiйна. Завод виготовляв оружжя. Була в Георгiя жона – Єврейка... Радiсне подружжя Родинно починало жить Унас в селi. Коли хотiли В кiно, то мене йшли просить У мами... З Льончиком сидiли Малим удвох. Давали нам Багато печива, цукерок. З’їдали ледь не килограм. Та ще й узвару добрий келих... Георгiй у Донецьк свою – Квартиру вiд заводу дали – Щасливу перевiз сiм’ю... Все ближче, ближче час навали... Привозили до нас в село Щолiта Льоню... Це малого У час навали i cпасло... А Броня... Згинула небога – Сусiди видали... Була Ця жертва марна? Де вiдплата? Чи не тому вiйна взяла Пiзнiше жертвою i тата? Я фотографiю знайшла. На картцi тато з нею поруч – Красивi, ясних два чола... Спiзнилась бiдним Божа помiч... Георгiй одружився знов. Прийшла в сiм’ю Наталка з сином. Хай буде щирою любов. Любов сiм’ї – надiйним тилом... В сiм’ї Георгiя жила Бабуся «мамина» Марiя Григорiвна. Вона була З Ольховських – з гонором. Надiя Її була лиш на «мiських» Онукiв: Адика (Адольфа), На Лiду Варчину... Сiльських Нас зневажала: -- З цього торфа Нiщо не виросте... – Життя Насправдi показало iнше. Побудували майбуття Онуки-«селюки» мiцнiше. Мiй брат Володя закiнчив Icтфак у Чернiвцях, Микола, Теж брат, механiком служив У Новотроіцьку... Довкола Дробильний чути агрегат, Що виготавлював щебiнку – На ньому працював мiй брат. Якщо сестру назвати, Нiнку, Нiнусю... Та – геодезист З дипломом технiкуму... Нинi – У Чернiвцях – I має хист: Є добрим ангелом родинi… Я... Спершу – Ворошиловград, Де у учительскому вчилась. Освiта вища – це диктат. I я тодi не розгубилась: У Станiславi cвiй диплом Фiлологiчний захистила. Крiм школи, взяти загалом, Я рокiв десять щось учила: Три роки потiм вiддала У Чернiвцях на УМЛ’i Icтфаку. Так до фаху йшла. Чи не тому поэт в iмейлi Про мене вiршi розсила? А бабина онука Лiда, Та, друга, Варчина, змогла Цибулю продавати... Кривда Бабусина вже вiдiйшла... Сторiччя без одного року Вона в родинi прожила – I повернула душу Богу. Брат Жорки Митька у вiйська Був взятий ще хлопчиськом юним. А потiм доля юнака Нищiвним шляхом i отруйним Шпурнула в лави ГПУ. Вiн приїздив до нас у гостi. -- Що вам дiстать? Муку, крупу? – Весь у знайомствах, як коростi, I cправдi дiставав усе, Що не наказувала мама. Ми добре розумiли: це Найсправдi – величезна драма. Дружина Юля в тi часи Завiдує в бiблiотецi. Я заздрю: може в нiй усi Книжки читати... Я б там, дe цi Багатства незбагненнi є, Теж залюбки би працювала – Таке уявлення моє. В них влiтку радо гостювала. Я старшокласниця уже. I в Докучаєвскiй вчусь школi. Вивчаю вiршi Беранже, Шевченка, Пушкiна... Поволi Йду вглиб поезiі... Мeнi Пiдручникiв уже замало: Цiкавить все про них. В тi днi Книжок серйозних бракувало. Коли я гостювала в них, Шла вранцi до бiблiотеки, Щоб загубитись помiж книг До закриття... Численнi теки, На них – книжки, книжки, книжки – I я читаю i читаю Про тих поетiв залюбки – В незнаний всесвiт улiтаю... Бабуся запишалась тим, Що син працює в «установi», А що там робить вiн i з ким, А чи на нiм багато кровi – Про це у сина запитать Вона, мабуть, не здогадалась. Навряд чи став би доклвдать. Лiта минули, як дiзналась: . I за Дмитром – мерцi, мерцi – Прозорi привиди ходiли... В сороковому в Чернiвцi Дмитра по службi вiдрядили. Бабуся, Юля, Адик з ним Поїхали в те красне мiсто... Щоб що робити? Що i з ким? I впорядковане i чисте Те мicто... Мешкання дали У центрi... Зручне та чимале... Тут першi пострiли... Втекли В Донецьк вiд звiрської навали. Сувора надiйшла пора. В кисет насипано махорки, На фронт вiдправлено Дмитра, Бабуся перейшла до Жорки. А Юля з Адиком жила У рiдному селi з батьками. Була вiйна. Бiда була. Пора iз бiллю, не з квiтками... Про себе. Сорок третiй рiк. Був вересень. Менi вiдомо: У жовтнi вступлять на порiг В Донецьку школяри – i вдома Менi роботи не знайти, Не маю права зволiкати. Туди ведуть усi путi – I я поїхала – шукати... У родичiв – великий дiм. Там мешкання для Жорки, Митьки I Шурки – всi окремi... З ким Там поселитися? Вiдбитки На себе можна начiплять, Реп’ях, позиченої долi, Чужi грiхи й на себе брать За приєднання – мимоволi. Я – у Георгuя. А вiн Знайомий добре з Бережною. Сусiдка – ось напроти дiм. I розмовляє вже зi мною. А наслiдок? Бере, бере Мене у школу на росмову. Вона – директор школи... Мре Душа вiд радостi: я знову У школi! Мовники беруть I репетиторством хорошi, З тих учнiв, що не тямлять суть Науки, додатковi грошi. Поблизу нас живе одна Моя подiбна учениця, В якої з мовою вiйна I мозок твердий наче криця, А мешка недалеко... Раз Прийшла цю крицю пробивати До ученицi в хату вчас. I каже дiвчинкова мати: -- Оце якраз гостює в нас Зав облВНО Григорiй Данич. Вiн з Чернiцiв. Майнуло враз: Всевишнiй, чи можливiсть дариш?... -- А де ж вiн нинi? -- Та пiшов Десь прогулятися довкола... -- Ви – Данич? -- Данич. Ну, то й що? -- Моє покликання – це школа. Я – мовник... -- Добре. В Чернiвцях Сьогоднi мовникiв бракує. Вже вранцi вас залiзний птах Зi мною разом вiдмандрує До тих казкових Чернiвцiв... -- Я так не можу. В мене мама... -- Шкода. А я б якраз хотiв Вас приєднать сьогодi ж прямо До нас, педштабу в Чернiвцях. Дам до донецького колеги Листа. Бо тут у вчителях Надлишок. Знаю, у сердеги Проблема iнша: де вас дiть?... Хай вiдрядить вас нам на помiч. Втiм є питання: де там жить?... Розв’яжемо негайно: помiж Палацiв, церков, установ – Модернi житловi будинки. Чудових мешкань безлiч.. – Знов Це мiсто виникло в родинки: I Юля зiбралась туди: Квартира всю вiйну чекала. Приїхали. Чужiх слiди? Нема... Я пильно розглядала Це мiсто, де вiднинi жить, Аж поки їхали з вокзалу. Ледь посирiла вже блакить Жовтнева i вiдтiнок жалю В невизначених почуттях. Адже ж це щось нове у долi. Як буду жити в Чернiвцях – Чи щасливо? Я мимоволi Зiтхнула.... Треба вiдпочить. Наступний день для влаштування. Йдем з Юлею удвох. Стучить Сердечко. Кращi cподiвання Здiйснились: Юлю влаштував У бухгалтерiю шеф завом. Мене секретарем узяв У вiддлiл кадрiв, щоби справам Давала раду. Безлiч справ. Заповнюємо всi посади По областi. Ловити гав Нема й хвилини. Дати ради Шеф вимага: -- Директора! Предметники! Де iнспектриси? – Назад у Чернiвцi Дмитра Повернуто з вiйни... Та риси Колись веселого завжди Уже сьогоднi не впiзнати. Вiн весь – як втiлення бiди. Що пережив – не мiг сказати. Тут став начальником тюрми. Почав жорстоко, сильно пити. Вже як з оцим боролись ми Удвох iз Юлею, зробити Нiчого не могли з Дмитром. Нi нашi cльози нi вмовляння, Нi спроби криком нi добром -- Вiн пив. -- Це замiсть покааяння. – Ми зрозумiли. Вiн хотiв Позбутися такої долi Хоча б в цей спосiб – пив i пив. Тим сподiвався владi солi Насипать i роздратувать, Щоб вигнала його з посади. Але могли i позстрiлять. Вiн з пекла вирвався. Заради Мети зсиланням постраджав: Запроторили до Сибiру, Бо вiн багато дуже знав, В обiцянку тiй владi щиру Мовчати до кiнця життя Не вiрили. Заборонили З сiм’єю бачитися... Ця Спокута долю надломила. В Сибiру був багато лiт. А повернувся – не до Юлi. I не складав нiкому звiт, А мовчки рятував вiд кулi Родину... Хто би врятував Його? До першої любовi Прийшов. З села не виїжджав. Неначе був напоготовi. Тихенько обробляв город, Провiдував мою матусю. Мав пенсiю. З усiх клейнод – Годинник. Вiн, мабуть, оту всю Частину довгого життя Закреслив би, та нiс у серцi… Так, не пiшла без вороття... I кiлька книг на етажерцi... | 
Положение о Клубе
Сделать стартовой
