І дивна природа в очах заблукала, неначе забула про рідні кути. Навіщо наївність надію плекала? На розум, далекий поріг, накоти! Хоч стверджують сни, що мені не змінили і в мові немовби я плавно пливу, – здається, що крила душі заніміли і пише життя незбагненну главу. Розумні птахи так знайомо співають, що милу хвилину до щастя несуть. Та хмари із неба мажорність збивають. Мінор-безпросвітність веде як на суд. Невпинно шукаю для серця підтримку, щоб суть потаємну свою зберегти. Усім самовитим вбігаю від ринку, але непомітним стає передих. Не манить чуже, і обридло несправжнє. Та вічно чарують Добро і Краса, таке незбагненне Мистецтво зображень і свіжої рими магнітна роса. | 
Положение о Клубе
Сделать стартовой
