Чаклує наяда на чистому дзеркалі сну, Шепоче слова, наче вітер розгойдує хмари. Їй дуже самотньо, вона загубила весну: От тільки була, а лишилась бездушна примара. Збирає краплинки холодних сапфірових сліз І тиху біду, що палала за теплого літа. Поснули дерева, розсипався золотом ліс – Це осінь прийшла, що дощами, як горем, укрита. Чаклує наяда на тонкій прозорості рук, На косах своїх, що водою на плечі спадають. Їй майже здається, що більше не буде розлук, Що завтра птахи у блакиті весну проспівають. Та марні чекання – весна не повернеться знов, А крига ламка сивиною забарвлює вії. Не в змозі наяда свою оживити любов, І падає сніг, наче саван, на втрачені мрії. | 
Положение о Клубе
Сделать стартовой
