Я зрiдка згадую той час, Коли я жив ще в Українi. I залишилася вiднинi Лиш мова, що єднає нас. Вона скрiзь душу мов рiка, Тече i не питає згоди I не дарує насолоди, А начебто чогось шука, Комусь в душi моїй гука, На що немає вiдгомону. Хiба сльозу мою солону, Давно вже висохлу, чека? Без жодних планiв i надiй, Без зволiкання, без умови, Тече рiка цiєї мови, Самотнi човники на нiй. А кожний човник -- то є спогад Про давнi села i мiста Про нiжний потиск, довгий погляд Несмiлу радiсть або страх. Та рiчка, темна i бурлива В своiй ховає глибинi Секрет, чому я нещасливий, Чого бажається менi. Я, може, навiть здогадався, Чому, почавшись iз струмка, Мене не покидає дар цей, Ця успадкована рiка. Чому вона менi шепоче Ti вiршi, що давно не чув: Про чорнi брови, карi oчi, Що я їх майже позабув, Омрiянi caдки вишневi, Про степ, i море, i шляхи, Про зiроньки у темнiм небi... О, зрозумiло: за грiхи Таку менi обрали кару: Не забувати нi на мить Все те, що втратив i шукаю, Що неможливо не любить... ...Я зрiдка згадую той час, Коли я жив ще в Українi. I залишилася вiднинi Лиш мова, що єднає нас |
Положение о Клубе
Сделать стартовой
