Життя фонтанує у фокусі готики,
диктуючи серцю і тугу, і жаль.
Докором крокують, кружляючи, ходики.
У суєтнім колі сумує скрижаль.
Підмиті основи річками чи зливами,
фортеці епохи скажено тріщать,
забувши про намір здаватись щасливими
і навіть про ліки: любити й прощать.
Звертається звичкою зір до збитковості,
що долею справжнє несе на чолі,
дивуючи апофеози святковості,
які знизу зверхньо радіть почали.
Дарма відшуміли легендами римляни,
яким донедавна вклонялась латинь?
...Замріяне море у небо поринуло:
з його хвильовим коливанням летим.
Розвинутим розумом дух опановує
і кличе його в золоту далечінь,
яка задивилася звичкою новою
на крила, що вік до буття залучив.
Потужною силою ставши налитими,
майбутні ліси під вітрами зростуть,
своїх берегинь залучивши молитвами,
якщо заборонять пожари роздуть.
Я бачу світила і вірю надіями,
що піна ілюзій програє росі,
а мудрість, що владою буде наділена,
купатися схоче в суцільній красі.
|
|