Коли я вмру – триватиме життя,
Вмру, сподiваюсь, у родиннiм лiжку,
Тримаючи в руках цiкаву книжку,
Пiд синове мовчазне спiвчуття.
Не хочеться загинути менi
Вiд кулi чи снаряду, бомби з неба.
Благаю, не вбивай мене, не треба,
Гендлюючий криваво на вiйнi!
Вiйна не припиниться до тих пiр,
Аж поки тi, що у окопах гинуть
Не встануть як один та й гасло кинуть:
-- Багнети – в землю! Хай панує мир!
Якщо кортить, полiтики нехай
Ховаються в окопи та стрiляють,
Полiтикiв вбивають i вмирають,
А нам вмирати нецiкаво. Край! –
Тимчасом чую грiм з усiх бокiв:
Щодня, щочасно, щохвилинно всюди
Вiд куль I вибухiвки гинуть люди
Рефреном пiд патрiотичний «спiв».
Красуючись з екранiв i трибун,
Полiтикани нагло брешуть людству...
А рiки кровi неупинно л’ються –
I п’є ту кров, як Дракула, брехун...
|
|