Ся-Ся.
(Провінціальне оповідання)
Ся-Ся була ще маленька, а вже вміла народжувати. Такого у людей немає. А Ся-Ся мала. Діточки в неї розходились великими терожами. Такі ж самі, як і вона сама. Такі ж вушка, такий же стан – довгий, самостійний й масій. Й було з того на три огірка розміру.
У пів року Ся-Ся вже вміла малювати. І тільки без натхненний дурень, що замість доброго табаку Кі нюха табак Ко, міг впізнати в її малюнках голих хлопчиків й цибульки. Бо це так і було.
Якось Ся-Ся мала у нагоді випадок, що позбавив її почуття гумору. Її крихітне масясє тільце прокусилось зубами одного насквізь. Тому Ся-сі довґенько прийшлось лікуватись самостійною медециною. Щоночі плакати й кусати собі губоньки від болючки. Кожного вечора наша небого виходила на город й цілувала сусідню коровку у ніжку, бо так вона бачила у кінострічці. На що та цнотлива приваблива тварюка соромлячись чуха деревце ріжками. А потім Ся-Ся націлувавшись увдоваль бігла до ставка й пускала по воді бульки. Маленькі й великі. Такі кругленькі наче груди, що не так вже давно відростила собі онучка бабуки Зулі. Водяні ж були не тривалі і скоренько лопались. Тому Ся-Ся, кожного разу придивлялась на груди дівчини, чекаючи що і ці скоро лопнуть.
Отак, бусц! і немає.
Ся-Ся дивувалась – качки сірі, вона цноката, хазяйський пес – в`язень візки, усі полюбляють молоко.
У Ся-Сі була власна пісенька. Співалась вона таким чином, що кожний пересічний міг схопити її з повітря, покласти до торби, а потім продати її на ярмарці.
Ся-Ся мрія стати принцесою. На великих підборах з довгою кінською косою.
І усе було б добре, і усього б було досить поки би не це. А це таке. «Облиш його», – горлянила з літньої кухні бабуляся голоса до онучки. Та де ж було почути вухами, коли усі вони зайняти були шушуканням й компліментами, самими коленами викликанні. І сіли. А скоріш налягли на бідолашну Ся два молодих тіла. Перше з яких було належало самій отій онучки, котра з бульбашками, а друге Микитькі, що з сусіднього села приїздить цукром торгувати. Бо Ся-Ся поралась у соломі, в`яжучи собі кушака і наглядаючи за малеьким випуском діточок, що грались у салки біля умивальника за клунею.
Останній раз глянула Ся-Ся на сонячний промінь, дихнула свіжого вітерця, трохи слишно пискнула й віддала Богу свою малу душу, покинувши ще тепленьке тіло лежати під спиною своєї вбивці.
Довго гука її сусідська корова, довго шукали малі діточки матусю, довго скиглили щури у сараї. Та Ся -Сі не було.
Потім, коли прийшла осінь, сіно понесли до сараю, де згодували їм бичка. А Ся-Сю так і не знайшли. Бо бичок кровно клявся, що не бачив у сіні ніякого тільця. Тому у дворі було вирішено, що Ся-Ся була відьмачкою і зовсім не померла таки.
Так воно часто бува. Люди дума про те, що треба те-се. А насправді, говць! І нема ні їх ні те-се. А що питати про тваринок! Звісно нема що!
|
|