Біля невеличкого містечка розташовувався штаб стрілецького полку. Полкові підрозділи були розкидані в радіусі тридцяти кілометрів від штабу по хуторам, селам, гаям. Входила до складу цього полку окрема рота спеціального призначення з особливим завданням. Розміщувалась рота на невеликій ділянці біля хутора Кісяківці і була огороджена колючим дротом. Одна казарма, дві тополі , зловісний об’єкт охорони - і більше нічого колючий дріт не приховував, окрім двадцяти п’яти воїнів, якими командував прапорщик Кіржак.
Що то за об’єкт, що знаходився під охороною роти, не знав ні командир роти, ні полкове керівництво. Таємниця губилась десь в надрах статистики міністерства оборони. Може то був літак, може ядерне паливо, а може взагалі там нічого не було – резервне пусте місце про запас, щоб збити з пантелику потенційного ворога.
Кожного ранку людська череда корів, проходячи повз об’єкт охорони, повертала рогаті голови в його сторону і жалібно мукала, неначе то була силосна яма, щільно закрита прорезиненими брезентами і маскувальною сіткою. Горобці, голуби, ластівки, сови та інші місцеві пернаті, пролітаючи над об’єктом, мали звичку спорожнятись на нього, неначе об’єкт зумовлював розлад роботи шлунку. А одного разу, на об’єкт заскочив цілий індик та спорожнитись не встиг. Караульний рядовий Довба кинув у нього чоботом, уцілив прямо у тім’ячко і індик потрапив до солдатської їдальні. Господар індика було вчинив скандал, та притих, коли за індика отримав вимазані у пташині екскременти чоботи...
Зв’язок особливої роти з штабом полку підтримувався завдяки єдиній телефонній лінії, протягнутій на двадцять п’ять кілометрів через хутори і села, яку часто обривали місцеві заготівельники металу. Ротна радіостанція Р-130 може і працювала б справно, та після того, як на свято Перемоги її використали у Кісяківському клубі неначе магнітофон, зв’язківець єфрейтор Сємєчкін перекваліфікувати її із магнітофона у саму себе не зміг. Так як у полку запасної Р-130 не малося, то ж ротна станція, один раз налаштована на якусь приватну хвилю, цілодобово гнала музичний “блотняк” та суперхіти року.
Чотири рази у місяць до особливої роти з штабу полку надходив “груз-66” – вантажівка на базі ГАЗ-66, яка привозила накази, пошту, інколи платню, полкову газету “Куля правди”, спеціальні пайки, продукти харчування, мило і таке інше, щоб задовольнити нормальну армійську службу військового підрозділу. Інколи вантажівка затримувалась на сім діб, в цілях економії бензину, і тоді солдати пролазили через діри в колючому дроті на хутір здобувати харчі самотужки.
Служба в окремій роті з особливим завданням для рядового солдата порівнювалася з курортним відпочинком – ні тобі стройової, ні тобі бойової підготовки, окрім, зрозуміло охорони НСО (невідомого стратегічного об’єкту), що по документам був означений як об’єкт “Кісяк-2”. Солдати любовно називали його “Кісячок”.
Може від цього об’єкту, а може сам хутір Кісяківці мав нездорову ауру, бо місцеве населення помітило певну закономірність подій в природі регіону.
Один або два рази на рік, точні дати не визначалися, находила на населення певна мара, творилася незрозуміла чортівня, і для чого, як і чому – ніхто нічого не розумів, але і супротивиться цій чортівні не міг: то рої бджіл з вуликів якось разом повилітають і ну кусати сільський млин і мельника заодно, то свині якось всі разом до кнурів зірвуться і тікають із своїх загонів, навіть і ті , яким ще рано зриватися, та багато іншого кабалістичного. Такі періоди серед місцевих жителів отримали назву: коники-стрибунці, бо першим на це звернув увагу місцевий конюх, який помітив, як раптово і назавжди щезли всі коні з місцевої тваринницької ферми.
Не минули коники-стрибунці і особливу роту. Почалася чортівня з того, що третій тиждень не надходив “груз-66”.
Ось тому і прибив солдат Довба чоботом індика. Та й інше хутірське птахівництво якось відразу недорахувалось гусей, курей, качок. Забобонні кісяківці почали хреститися і плюватися на об’єкт НСО. Але це був тільки початок.
Поштар із сусіднього села за десять кілометрів привіз в роту велосипедну телеграму:
“В полк прибуває комісія округа. Готуйтесь зустрічі генерала. Тимчасово виконуючий обов’язки начальника штабу майор М.Ф.Болт”.
Підготувати зустріч генералу просто, якщо у війську постійно проводяться муштри та тренування, коли особовий склад війська в постійній бойовій готовності до любих негараздів військової служби. Для командира роти прапорщика Кіржака це завдання було майже фантастичне, але і не лякало його.
Кіржак був стріляний рак і очі в нього були об’ємні як у ракових. Очима він міг бачити неначе у широкофокусний об’єктив все відразу: і казарму, і об’єкт охорони, і колючий дріт, і голубку, що сиділа на яйцях в гілках тополі...
За кілька днів, до зустрічі з генералом, Кіржак повинен був налагодити обличчя підрозділу: озеленити територію, оптимізувати ввірені йому приміщення, оздоровити зовнішній вигляд особового складу. А головне, навчити вщент розхолоджених „курортною службою” солдат основним положенням військового статуту.
Кіржак подав сигнал загального збору роти. Коли воїни неохоче стягнулися до купи, хто як зміг, затягнув проповідь:
-Діти мої! Вірте мені! Скрутні дні наступають! До нашого війська приїздить генерал! Наша провина в тому, що ми забулися як його зустрічати. Тож будьте терпеливими. Ми згадаємо все!
Прапорщик ще дуже хотів додати слово “Амінь”, та забувся на яку літеру в цьому слові припадає наголос. Рота сумлінно почала готуватись.
Озеленення території відбулося негайно і навально, із залученням всього особового складу. Солдати дружньо викопали двадцятирічні берізки у Кісяківському гаю і перенесли їх до роти, де і посадили в рядок.
-І сказав Він, хай зеленіють хоч два дні! – Радів Кіржак,- І побачив Він, що воно добре! І був вечір день перший...
На другий день ротний писар розграфив лінійку перед казармою і крейдою попідписував прізвища кожного солдата в такому порядку, в якому воїни будуть шикуватись перед генералом. На погонах кожен воїн нашив непомітний хрестик, щоб знати де є ліва сторона, а де права. Рядовий Мішака, кларнетист за освітою, кулеметник за військовою спеціальністю, почав тренуватися вибивати дріб на барабані. А так як ніхто у роті ніяких барабанних мелодій не знав, то барабанний дріб був із колекції піонерських зльотів, що пам’ятався із дитинства.
В процесі підготовки зустрічі, прапорщик Кіржак почав, непомітно для себе, забувати викладки із “Дитячої Біблії”, що останнім часом переповняли його мову. Він почав згадувати дорослі, чисто військові, трансформації слова:
„Отставіть, дуло вам у вухо! Навалісь, гранату вам в зад! Не пшикай ротом, обойму тобі в глотку!” Та ще багато інших армійських афоризмів і словосполучень...
Заготовку продуктів для генеральського столу Кіржак довірив вічному черговому –рядовому Моторкіну.
Моторкін за походженням був негр, згідно свого батька, і успадкував всі кращі якості африканської раси крім зросту, зріст був мамин: метр сорок... Йому б ще хвостик та ріжки і став би живим зразком героїв легенд української культури.
Тож на хуторі Кісяківці період коників-стрибунців досяг апогею: картоплю, помідори, кавуни з городів хуторян виносила нечиста сила у своєму класичному вигляді...
Хуторяни вже думали зійтись на сходку і віднести на об’єкт НСО в жертву найкращу дівчину хутора, щоб задобрити духів об’єкту, аби не пускали нечисту силу у городину. Та найкращій кісяківській дівчині нещодавно виповнилося сорок два роки і щоб її підняти, треба було б надутися щонайменше чотирьом чоловікам. То ж задумка провалилась, а коники-стрибунці продовжувались.
Горілку для генерала приніс єдиний в роті сержант Гроб. Гроб – це було прізвисько, а не прізвище, і заробив його сержант ще рік тому, коли за пляшку горілки обмивав ноги покійникам. Стояла тоді сувора зима. Мерців було багато. Сержант не поцурався допомагати селянам у їх скруті, тепер мав необмежений кредит на горілку, на випадок, коли треба буде знову така термінова ритуальна послуга. “Гарно миє!” - розхвалювала сержанта баба Осиха, - “дід лежить як пластмасовий!”. А в період коників-стрибунців ніхто не був впевнений у тому, що послуги по обмиванню покійників будуть не потрібними.
За добу до приїзду генерала, Кіржак вишикував роту для останньої контрольної перевірки і своїми раковими об’єктивами досконально все обдивився.
-Помєщєніє, територія, об’єкт – удовлєтворітєльно! Медалі вам в очі!, - Підвів підсумок він, - ще намастити рядового Моторкіна пудрою, щоб не виділявся на загальному фоні... І можна сказати: до зустрічі ми приготувались!
-Телефон дзвенить, товаришу прапорщик! – Пролунав вигук єфрейтора Сємєчкіна.
-От чортівня! – Лайнувся Кіржак, - запрацював таки телефон! Мабуть полкові зв’язківці лінію відновили, що то комісія з округа!
Телефонував майор Болт.
Кіржак доповів йому чітко:
-До зустрічі приготувались. Хворих не має. Дезертирів та лишніх солдат не обнаружено!
-Ну дивись мені, старий Кіржак, - попередив майор, - щоб генерала як рідного батька зустрів! Не дай Бог тобі хоч один мінус заробить, уволю!
Генерал під’їхав перед обідом на чорній “Волзі”, з кубиками таксі на дверцятах. Таксі від’їхало у холодок і гримнув барабанний дріб піонерського маршу.
Прапорщик Кіржак підніс “честь” до кашкета і “лясь!”, “лясь!”, “лясь!” – шикованим кроком полинув назустріч лампасам і медалям, які звисали від шиї до нижче пояса... Штани з лампасами у генерала чомусь роздувались на вигляд галіфе.
-Така, перетака рота, такого, перетакого полку, такого, перетакого міністерства оборони... – Дзвеніла луна докладу прапорщика, а генерал в цей час милувався присохлими листочками берізок.
-До чого армію довели! Навіть дерево не витримує, - зауважив генерал, коли замовк Кіржак.
-Клімат міняється...- Викрутився прапорщик.
-До чого армію довели! – Обурився генерал і грудьми покотився до особового складу роти. Серед вишикуваних солдат помітив воїна у якого пальці протерли носки чобіт і виглядали як зозулі із годинника.
-Як фамілія, синок?
-Рядовий Довба, товаришу генерал!
-Чоботи не жмуть?
-Вже не жмуть, батя, - відповів Довба, - я у них передки повідрізав!
-До чого армію довели! – Знову гаркнув генерал і обуреними очима роздивлявся очі воїнів, неначе шукаючи підтримки своїх слів. Та воїни стояли як камікадзе – на смерть, закривши очі і піднявши підборідки. І тут генеральський погляд зупинився на Моторкіну, якого забули намастить пудрою.
-Йо-ма-йо! – Здивувався генерал, - ти хто, воїн?
Замість Моторкіна відповів сам Кіржак, витягнувшись як воскова свічка:
-Боль роти, товариш генерал! Це іноземна допомога малорозвиненим арміям...
-Раніше ми чорномазим допомагали! До чого армію довели! – Вже сумно забелькотів генерал і покотився від особового складу до об’єкту охорони.
Прапорщик Моторкіну показав кулака і прошепотів наказ:
-Негроїдна раса, сховайся куди-небудь, хоч на очко!, - А сам підтюпцем побіг у слід генералу.
Біля об’єкту НСО стояв в караулі єфрейтор Абік Акупян, український старший солдат із потомків тих армян, що забезпечили українські села асфальтовими вулицями. Його батьки перебралися на Україну після землетрусу в Спітакі, але так і не навчилися щирої української мови. Акцент завжди видавав їх особу кавказької національності. Озброєний караульний був лише штик-ножем та лопаткою саперів, але вираз обличчя караульного говорив про те, що у нього в кишені як мінімум ракетна установка “Град” . Генерал нічого не мав дурного на умі, лише спитав: “Що охороняємо, синок?” На що караульний вишкірився : “Не підхаді! Зарежу как бугай!”
-Він правду каже, - повідомив генералу Кіржак, - чотири місяці тому він штик-ножем порішив фермерського бугая, коли той прорвав периметр колючого дроту... За це йому і личку причепили...
-Молодець, синок! - Похвалив єфрейтора генерал, - Але ж до чого армію довели...
Кіржак запросив генерала у їдальню, а особистому складу роти віддав конкретні накази:
-Заняття по розпорядку! Через дріт не перелазить! На об’єкті в карти не грати! . Хай хоч генерал поїде.
В їдальні, біля щедро накритого офіцерського столу, генерал розчепив ґудзики мундиру і розставив руки для обіймів:
-Ну, здрастуй Кіржак!
Кіржак кинувся на груди генерала, що кашкет злетів з голови:
-Акимич! Скільки літ! Скільки зим!... Хіба ж я знав що це ти приїдеш! Я б тобі таке приготував би!
У обох друзів потекли сльози радості.
-А що то в тебе? – Генерал, обтираючи хустинкою очі, вказав на пластмаску наповнену рідиною.
-Ну, знак доброзичливості... Місцевого ґатунку...
-Самогон будемо пити на добраніч! – Генерал перетворив галіфе в звичайні штани і поставив на стіл дві пляшки коньяку.
-Наш коньяк. Рідний. Навчились виробляти! І запах, і смак, і неначе з природою спілкуватись можна!
-Я тут з природою вже п’ятнадцять років спілкуюсь...
-До чого ж армію довели...
Кіржак і Акимич були давніми бойовими друзями, адже починали кар’єру разом, лейтенантами після училища, і разом служили ротними замполітами десь на Алтаї. Та розійшлися шляхи військових в різні боки. Кар’єра Кіржака поповзла вниз до вічного прапорщика. Акимича служба балувала: дослужився до капітана, закінчив академію, побував в Афгані, і дослужився до полковника. При розвалі Союзу повернувся на Україну і став одним із перших сторонників українських збройних сил, за що і увійшов до генеральського складу. Отакі перипетії військової служби.
-Я вже три роки як на пенсії, - розповідав Акимич Кіржаку після третьої стопки, - рибу ловлю, друзів відвідую... Але ж і до чого армію довели!
-А я,- хвалився Кіржак, - в цій ось дірці служу. А що! Сім’ї не має, казармовий режим мене влаштовує, сюди ніхто із офіцерів потрапляти не бажає, а я безотказний... Вип’ємо за армію!
-Ти ж, Аки-мич, мені тільки мін-уси не... не... не...,- благав Кіржак після чергової стопки, але вже не пахнючого коньяку, а вонючої бурячихи, - чуствую відправлять у відставку. Хто ж я тоді буду...
-Як-і... мінуси? – Нерозумів генерал, - Я що, сюд-и мінуси приїх-ав шук-ать? Пам’ятаєш Ал-тай? До чого ар-мію довели... Де в тебе сан-узєл?
-Оч-ко стандартне, як вєздє! - Повідомив Кіржак, - сам знайдеш...
-Ну в таком від-є я не під-у. Перед солдатами в мундірє п’яний не-не-не...
Генерал зняв завішаний нагородами “мундір” і в одній сорочці навипуск пішов в побутові приміщення злити накопичену вологу з організму.
Там на “очку” сидів Моторкін.
В затемнених побутових приміщеннях лише очі і зуби Моторкіна та очко поблискували чаклунською білизною. Акимич мало не перехрестився і хотів було закричати “Згинь!”, та внутрішня дисципліна генерала стримала порив і він погладив Моторкіна по кучеряшках...
-Ну-ну...,- мовив Акимич, - До чого очко довели! Який поразітєльний контраст! – і генерал пішов шукати інше місце для спорожнення...
Моторкін шустро вискочив із побутових кімнат і побіг до своїх товаришів з новиною: офіційна частина зустрічі з генералом закінчилась! Почалось “різне”...
Коники-стрибунці на хуторі Кісяківці продовжувались післяобідньою жарою. На центральну вулицю хутора, піднімаючи хмари пилу, заїхала БТР (броньова транспортна радіостанція) полку і відразу задавила трьох каченят, що не встигли вискочити з калюжі. З люків БТР виглядали голови в кашкетах серйозних чинів армії: майора Болта і начальника штаба округу генерал-майора Нагорного. На скачках підборіддя військових трусилися як холодець, а на погони сідав їдкий пил. Начальник штабу округу вирішив добиратись до розміщення окремої роти з особливим завданням на БТР за таких причин: по-перше перевірити стан роботи машини, по-друге покорити бездоріжжя, по-третє мати сталий радіозв’язок з штабом полку. То ж хуторяни, побачивши військове “чудовисько” між своїми куценькими хатами, падали ниць з роздумами: “чи не третя світова часом розпочинається?”
-Що це за об’єкт НСО? – запитав генерал-майор Нагорний у майора Болта крізь гуркіт двигуна.
-А біс його знає! По документам числиться як “Кісяк-2”, але останнім часом не було можливості проінвентаризувати. Накази про цей об’єкт якісь не певні. Озброєння роти лише штик-ножі, але скасувати охорону об’єкта безпричинно не можемо, бо не знаємо що там...
-Зараз подивимось! – Завірив майора генерал-майор і ковтнув чергову порцію пилу.
-А якщо там радіація, або отрута...
-Для чого ж тоді з нами їде капітан Грач? Перевіримо все!
Коли БТР під’їхала до воріт роти, ворота були розкриті, біля них в кущах стояло чорне таксі, водій якого дрімав на задньому сидінні... На території роти панувало безлюддя.
-Щось тут не те...- Помітив генерал-майор. Він віддав наказ капітану Грачу вдягнутися у захисний комбінезон із всеможливою апаратурою, йти попереду і доповідати параметри середовища.
-Дивіться, як посохли берізки! – Вказав рукою майор Болт, - точно тут радіація!
Прапорщик Кіржак довго чекав на Акимича, але той неначе щез. Кіржак заморився розглядати нагороди генерала, котрі виблискували на стільці і не втримався. Його мрія бути генералом провалилася ще років тридцять тому, але душа захотіла приміряти генеральське вбрання. Кіржак випив ще стопку, одягнувся в генеральський кітель і похитуючись вийшов із їдальні.
-Здравія желаю, батя! – Привітався з ним солдат Довба, провів „генерала” очима і потягнув у караульне приміщення ялинку вирваної з корінням коноплі...
”Іще один генерал з’явився! – Подумав рядовий Довба, - Так докуримось, що може і третій з’явитись...”
Кіржак слова солдата пропустив мимо вух, бо намірився шукати Акимича і, тримаючись ледь на ногах, вийшов на лінійку перед казармою.
На зустріч прапорщику по лінійці йшов “Бог” у трьох своїх виглядах – попереду “дух”, в костюмі ліквідатора ядерних катастроф, за ним “син”, у формі майора і “отець”, з генеральськими погонами. Кіржаку стало дурно. Він схопився за берізку і тільки “гуп!” - приліг біля неї. Зверху посипалось висохле листя.
-То ж прапорщик Кіржак! – Вигукнув майор Болт, - Але що це з ним? І звідки в нього стільки нагород взялося?
-Такого орла в такій дірці приховали! - Зауважив генерал Нагорний, - Що там у вас капітан?
-Всі показники в нормі! – Доповів Грач, - Поки що... Підходимо до об’єкту.
Об’єкт охорони НСО мав вигляд боксу десять метрів шириною і вісімдесят довжиною. Покритий був прорезиненими брезентами і маскувальною сіткою. “На момент перевірки військовими чинами не охоронявся і мав зірвані печатки та відчинені настіж двері” – так запишуть у звітах і протоколах. А поки що до дверей підходив капітан Грач і у його %
|
|