Олін Кім, цар народу гуртів припонтійських степів, зняв золоту осінь із свого плеча і розстелив перед сходами на курган.
Сходи були наскоро вирізані із залежаної землі тисячолітнього курганного пагорба, що говорило про невідкладність і спішність події, яка відбувається на древній землі вічних степів.
Мудрість і прозорливість в очах Оліна поєднувалася владною посмішкою. Він застромив короткий спис царів на першій сходинці і беззбройним піднявся на вершину кургану. Навкруги гомонів народ, де кожен воїн-кім підняв в правиці стрілу.
Цар окинув поглядом своїх гуртів і посмішка з його обличчя зникла. Говорити до людей набагато важче, ніж піднятися на найсвятіше місце верховної влади степу – курган Мири. За останні століття жоден цар не користувався подібним правом.
-Діти степу,- заговорив Олін. - На нас суне хвиля варварів із заходу, яка несе безлад і спустошення, шукаючи їжу і порятунок від холоду. Ми можемо дати відсіч цій хвилі та зупинити її. А чи надовго? Голод заставить варварів знову тиснути і ми знову будемо змушені боронити наші землі.
В цій війні загинуть наші сили. В цій війні загине наша кров. В цій війні загине наш дух.
Волею Кімів я пропоную вам обирати кожному своє: або вирушити в путь до Сонця, або залишитися і зустріти варварів без зброї.
Ті, хто обере для себе путь на схід, збереже дух і кров, але втратить силу.
Всі, хто залишиться збереже силу і дух, але кров поєднається з варварами.
І в тому і другому випадку наш дух залишається непереможеним! Бо ми люди степу! Бо ми як вітер, якого не видно. Та вітер може приспати лагідними подихами, а може і вирвати все силою бурі. Підкорити вітер не можна!!!
Хто вибере путь до Сонця, хай пройде по золотій осені, яка розстелена для щасливої дороги!
А хто залишається, хай візьме краплю золота із осені до своєї чаші, яку завжди буде носити при собі. Нею ми зустрінемо Путніх, коли прийде час! Кім!
-Кім! Кім! Кім! – мільйоноголосо визначився народ.
Два тижні Олін проводжав тих, хто обрав путь до Сонця і попри осінній холод не сходив з кургану Мири. Ті, хто залишилися з ним, виносили Путнім чаші з соком вишні понтійської в дорогу, і промовляли: “ваша кров з нами, наша кров з вами”.
І вже, коли розібрали золоту осінь по краплям, Олін Кім спустився з кургану і промовив:
-Ми тепер є, і нас немає. Ми тепер живемо, і нас не видно. Ми тепер всюди! Наші знання і звичаї облагородять варварські племена. Наша мова і наші пісні протягом всіх майбутніх поколінь будуть жити в культурах народів. Та настане час, коли протягнуться чаші до Сонця зустрічати Путніх і народ проснеться, згуртується. Народ гуртів скине ярмо варварства...
Не знав Олін Кім на той час, що земля кругла.
З тої пори минули віки. Дві тисячі разів приходила весна в степи до Різдва і дві тисячі разів по Різдву. Курган Мири загубився серед Південної України, серед численних подібних курганів. Та дух гуртів і зараз носиться іронічною посмішкою в душах нащадків, чекає Путніх...
. . .
Грін Блексон посередній американець вів посереднє життя згідно американських нормативів. Він мав посередню хатинку, посередню роботу, посередній автомобіль і посередній, накопичений роками, капітал.
В перспективі кінець його життя був би в посередньому гробу, який спалили б разом з тілом Гріна в посередньому крематорії, а попіл закопали на посередньому цвинтарі під посереднім хрестом.
Та Гріну Блексону не судилась така перспектива. Зустрівся він із досить не посередньою релігійною організацією “Свідки Гієни Огненної”, яка перетворила посереднє життя Гріна Блексона в епохальне і творче, подарувала йому прозріння в серці щодо Господа Ісуса Христа, і отримала за це від Блексона дарунки: і хатинку, і автомобіль, і капітал...
-Вмійте жертвувати благом для Господа! – співав головний пастор “Свідків Гієни”, а “Свідки”, тапер уже разом з Гріном, йому підспівували:
-Амінь, падре!
-Сійте добро ваше, кидайте зерна в землю і проросте воно прощенням в Судний День!
-Амінь, падре!
А щоб знайти ту благодатну землю, в яку можна було б кидати зерна і отримувати стійкі духовні врожаї, задивлялись очі “Свідків Гієни Огненної” через океан, в сторону молодої України...
-Он де запаси чорнозему для зерен, он де куди треба направляти всі подуми наші...
-Амінь, падре!
Ось так, під час релігійних співів, організувалась гуманітарна місія “Свідків Гієни” з доброчинними намірами – допомогти селянам степової зони України знайти свій шлях до Бога, щоб жертвували благом та земельними паями во ім’я Господа Ісуса Христа.
-Амінь, падре!
Серед місіонерів, що літаками перелетіли океан, був і Грін Блексон. Його посереднє життя, разом з хатинкою і капіталом, було втрачене назавжди на користь Господа, то ж тепер він цілком належав “Гієні Огненній” та гуманітарній місії.
Довгі години мікроавтобус “Міцубісі” віз дванадцять місіонерів від центрів культурного життя України в її дикі степи, на кордони адміністративних областей. Поступово щезали асфальтові дороги і у салон пробиралась пилюка ґрунту сінокісної пори. Степ вривався в душі “Свідків Гієни” пекучим небом і безкраїми ланами сільськогосподарських культур.
І коли мобільні телефони місіонерів враз замовкли, потрапивши у зону глибокої історичної несправедливості, через вікна мікроавтобуса намалювалась Велика Могіканівка – загублене вимираюче село українського степу.
-Амінь, падре! – загомоніли “Свідки”.
Історично назву село мало “Макогонівка”, та в радянські часи партійні ідеологи перейменували його в цілях боротьби з наркоманією, та в честь видатного романіста Фенімора Купера, підкреслюючи солідарність з важкою долею героїчних американських індійців. Ще й додали до назви слово “Велика”.
В теперішній час від Великої Могіканівки залишилось декілька живих дворів і дикі, розтягнуті по берегам струмочка, покинуті сади, городи, розвалля колишніх будинків.
Тільки в таких селах місіонери надіялися знайти розчаровану душу пенсіонера чи пенсіонерки і словами проповіді та гуманітарною допомогою засіяти цю душу зернами віри у спасіння в Судний День, а для “Свідків Гієни Огненної” отримати клаптик натурального чорнозему... Для таких цілей везли з собою “Ямаху”, щоб співати Божих пісень, десяток Біблій на російській мові із Бродвея, і два мішка гуманітарної оптики – окулярів різного фасону і розміру, щоб селяни швидше прозрівали і обирали шлях до Господа.
-Амінь, падре! – подумав про себе Грін Блексон, коли водій мікроавтобуса вимкнув двигун під розложистою грушею в центрі Великої Могіканівки.
. . .
Дід Гриць свій молодий вік пропрацював механізатором, а коли дожився до пенсії, про нього раптом забули і він мусив домашню селянську роботу виконувати без механізації прадідівськими методами – потихеньку косив, потихеньку носив, потихеньку складав копички, потихеньку пив самогонку. Єдине, що не міг зробити потихеньку – скласти сіно в скирту, бо це треба було робити швидко між літніми дощами.
В цей день видався спекотний ранок і Гриць нагукав помічників-скиртувальників: і бабу Тунку, і бабу Груню, і бабу Борманиху Андріївну, всіх, хто ще був при силі в Великій Могіканівці. Баби, колишні доярки, як-то старі кобилиці, подавали навильники сіна, а Гриць потихеньку зводив скирту. Його дружина Марія підгрібала.
Монотонна селянська робота у спекотному повітрі під сонцем прикрашалась беззубим гиржанням “кобилиць”, які згадували свої молоді літа. В полудень скирту можна було вершити і Гриць на висоті вже міг оглянути своє село як на долоні. Він помітив під центральною грушею мікроавтобус і багато людей.
-Якась комісія приїхала, чи що? Знов за кандидатів агітують? – крикнув з висоти Гриць.
-Я зараз піду здою корову та й взнаю! – залепетала Марія, кинула граблі і побігла з дійницею до груші.
А за пів години по тому повернулася без молока і звітувала громаді:
-Це американці гуманітарну привезли! Співають, кіно знімають, я їх молоком попоїла! А одного так смішно звати – Хрін! Він мене сфотографував...
І як доказ правдивості баченого витягла палароїдну фотку, на якій стоїть Марія і тримає в руках Біблію.
Яка вже тут робота! Ще не встиг Гриць вилаятись, баби покидали вила і розчинились за рогом дороги, що вела до центральної груші. Гриць плюнув з висоти і потихеньку зліз з незавершеної скирти, щоб у клуні потихеньку випити сто грамів.
. . .
Грін Блексон мав своє місійне завдання – роздавати гуманітарну оптику, інколи фотографувати процес благочинності. Всі інші співали релігійних пісень на англійській мові. Головне в таких піснях не знання місцевої мови, а мелодія і віруючі очі співаків “Свідків Гієни Огненної”.
До груші, де стояв мікроавтобус і відбувалось Господь-шоу “Свідків”, почали стягуватись селяни Великої Могіканівки.
Перекладач повідомив Блексона, що селяни потребують гуманітарну. Місіонер витягнув два мішки з окулярами і став спостерігати розгрібаловку доброчинного матеріалу.
Баби хапали окуляри жменям, хто швидше вицупить. Навіть здійнялася сутичка між двома селянками за окуляри з тонованим склом. Вони думали, що ті окуляри від сонця, байдуже що крізь них око виглядало розміром каліброваного яблука.
Грін Блексон відчув ностальгічний сором у своїй душі. Історично, коли європейці дістались берегів Америки, таким же чином місцеве населення розгрібало дзеркальця та фарбоване скло, за що заплатило своєю землею... Тепер же американці прийшли в центр Європи з окулярами...
Від такого історичного порівняння, а може від молока, що Блексон випив в знак доброзичливості, у нього забурчало в шлунку.
Біологічні туалети в степах України мають безкінечні розміри – кущик, гайок, а то просто рівне поле... І, зрозумівши, що альтернативи таким туалетам в Великій Могіканівці немає, Грін Блексон поспішно віддалився від груші у хащі покинутих господарями садків. Зі своєю проблемою Блексон дивився під ноги в землю, а не в небо до Господа.
В небо дивились “Свідки”, що співали пісні, водій мікроавтобуса, та селяни Могіканівки. Останні пояснили перекладачеві, що ота хмара ніщо інше, як Ілля Пророк калачі везе! Для водія хто б не був той Ілля, і щоб він не віз, означало єдине – якщо не встигнути дістатись до асфальтової дороги, мікроавтобус нікого і нікуди не повезе, а загрузне в ґрунтах, розмочених літньою зливою.
“Свідки Гієни Огненної” хутко грузились, навіть мішки з оптикою залишили. В кілька хвилин мікроавтобус запилив дорогою, тікаючи від степової грози. Про те, що одного місіонера немає в салоні, ніхто і не збагнув.
. . .
Марія промочилася до нитки під час двадцятихвилинної зливи. Грандіозна вода Іллі Пророка подарувала такі калачі степовій землі, що ноги Марії грузили ґрунт по кісточки. Проте, вона черевики не знімала, бо в руках несла окуляри. І не тільки в руках – в кишенях, пелені, на шиї. В калюжах можна було побачити відображення байки Крилова “Мартишка і очки”...
Дід Гриць стояв на воротах і в його очах палахкотів п’яний розум. Марія перекинула гуманітарну допомогу на руки так, начебто Мадонна немовля, і упереджено затараторила:
-А Борманиха Андріївна цілий мішок очків собі забрала, зараза така!
На Гриця це не подіяло, п’яний розум з очей не зникав:
-Вдінь очки, курва, і подивись що сіно змокло до нитки! Збирай своїх окулістів і розкидайте скирту до самого низу, бо і тобі і їм очки понамальовую потихеньку!
. . .
Дощі українського степу інколи виконують роль зливного бачка унітазу, особливо тоді, коли іноземці користуються природними біотуалетами. Не встиг Грін Блексон вилізти із хащ садків, як на землю Великої Могіканівки впала грозова злива. Гриміло, блискало, а очі затулила біла пелена небесної води, серед якої місіонер розгубився. Він, під виблиски та грім, дезорієнтувався у просторі, заблукав, стрибав від одного дерева до другого, забув про місію і про палароїдні фотки, віддався на милість Іллі Пророку...
Мабуть не має значення описувати чудесну райдугу і перлини крапель на листях після зливи. Проте, коли все це засяяло шаленим сонцем, Грін Блексон вийшов із садків зовсім в іншій стороні, біля скіфського кургану, що як гуля стирчав на безкінечній землі українського степу пропонуючи подорожникам: “зберіться на мене і пізнаєте свою дорогу!”
Смак озону відчувався у подихах кожних створінь на благодатній землі степу. Але болотяна квашня після дощу стояла така, що ці створіння завмерли в чеканні, коли вода всмокчеться в ґрунт.
Блексон чекати не хотів. Він вирішив дряпатись на курган, щоб визначити дорогу. А коли видерся на вершину, перед ним розкрилась безкінечна панорама складена із дощового обрію, приємного зволоженого сонця. Він побачив єдину дорогу, що виляла між хащами різнотрав’я і здичавілими садками Великої Могіканівки. Вибору для Гріна не було. Він як кидок томагавка спустився з кургану і побрів по дорозі.
“Знайди свій шлях до Господа!” – згадував Блексон проповідь пастора “Гієни Огненної” і чавкав черевиками по грязюці.
А в цей самий час, на протилежному кінці Великої Могіканівки, дід Гриць висловлював своїй дружині іншу проповідь: “Сіно скласти, це тобі не нашому бичечку Лютику хвоста прикрутити!”
Які різні думки вирували в степу після зливи!
. . .
Дорога, що вела Блексона, вперлася в брідок невеликої річечки, для якої і назви ніхто не придумав. Бо в сухі сезони від неї лишалось лише місце для русла, а от після дощів вирувала бурхливим потоком, несучи з собою змитий бруд.
Блексон розгублено зупинився перед брідком. Дорога перед водою пересипана пісочком і камінцями входила в річечку, а на протилежному боці, замість дороги, густо колосилась мишійка, щириця та інший степовий бур’ян.
Особливий феномен Українського степу – дорога яка веде в нікуди! Так подумав свідок “Гієни Огненної”. Він просто не міг додуматись, що русло річки і є дорога, і що по такій дорозі можливо рухатись лише в суху та ясну погоду. За інших умов в степу ніхто нікуди не рухається, то й дорога нікому не потрібна... Воістину, Господи, Твої путі невисповедені!
Великою радістю для місіонера знайшовся неподалік чималенький гранітностеповий валун, на якому він всівся, щоб спочити після тривалого знайомства з тою землею, про яку захоплено мріяли “Свідки Гієни Огненної”. З подивом помітив на собі бруднющі штани, подерту сорочку, вимитий дощем блискучий фотопалароїд, а в кишені булькала водою мобілка. А головне, згадав про шлунок, який отримав останній ходдок ще в мікроавтобусі, коли той шарував по автомагістралі.
Піднявши очі в надвечірнє небо України, Грін Блексон вперше крамольно засумнівався: чи є Господь на українському небі, а чи ні?.. Він ще не знав української приказки - “Бог терпів, і нам велів”. Нічого іншого не придумавши, Грін попростував назад своїми ж слідами.
. . .
Дід Гриць саме перехилив п’яту склянку горілки у світлі буйного проміння стрибаючого у ніч сонця. Він не чекав, що на фоні яскравого жовтогарячого світила з’явиться Путній...
Взагалі-то Путніх очікували зі сходу. Та після п’ятої склянки де схід, а де захід дід Гриць ігнорував, як і саму пору дня. Якщо баба колупає сіно, сонце горить – значить це ранок! – потихеньку думав старий.
За тисячі років інструкції про те, як правильно зустрічати Путніх, згубили. Тож дід Гриць потихеньку перехрестився сам і, не помічаючи поряд своєї дружини, почав хрестити Гріна Блексона зі словами:
-Згинь нечисть бісова з очей моїх!
-Ага! П’яндилига вже світа білого не бачить! – затріскотіла Марія. – Тепер вже я тобі очки припишу! Це ж наш Хрін американський. Той, що гуманітарну роздавав. Заходьте, заходьте, пане Хрін, до двору, ви трошки відбилися від пєвчіх? То це нічого, дороги просохнуть швидко – зо два дні...
Грін лише мукав, не розуміючи мови, і, як вождь червоношкірих, командував жестами.
. . .
“Свідки Гієни Огненної” не з’явилися ні через два дні, ні через тиждень, ні через місяць. Гроза гналася за мікроавтобусом “Свідків” так, що водій вивчив на пам’ять ім’я Іллі Пророка і, маневруючи між калюжами, співав на весь салон:
-О, Yes, ка-ла-чі!
-Амінь, падре! – підспівували “Свідки”. Їм ввижалось, що разом з грозою приходить ота “Гієна Огненна”, тож, заховавшись у комфортабельному готелі обласного міста, перерахувати самих себе забули і про Гріна Блексона не згадували. Всі подумки “Гієністів” були налаштовані на хвилю рідної Америки...
Нічого не залишалось розгубленому в степу місіонеру як здатися на милість степу широкого, та широких селянських душ господарів промоклого сіна.
Грін Блексон від діда Гриця і його дружини отримав ім’я – Хрін, звання – німина, або німець, і сільськогосподарську зброю – косу, вила, сапу, лопату, ще й батіг для приструнення бичка Лютика. Без грошей, посвідчень і мапи степових доріг Грін Блексон вибратися у цивілізований світ не міг. Ганяючись по бур’янам за Марієними індиками, вчився як правильно говорити українською мовою слова подяки Господу за іще один пережитий день.
Через місяць, під патронатом господаря замоченої скирти, Блексон вмів говорити ламаною українською приказки: “не робіті – можна жіті, а не жерті – можна вмерті”, “опінівся там, де Макар теляті пасє”, “це тобі не Лютіку хвоста крутіті”.
На кінець вересня німина-американець вже міг підтримувати філософську бесіду з дідом за чаркою.
-Скажі, Гриц, чому тут нема нормальний туалет, телефон?
-Понімаєш, Хрін, тут степ – краса природи. Щоб мою хату зробити з усіма удобствами, треба перегадити і оцю річечку, і отой садок, і наші кургани. Для цього треба великі гроші! Удобства з неба не падають, як дощ... Добре хоч стовпи з електрикою є...
-Стовпи! Стовпи! – радів Грін Блексон. – Я можу шукать своїх, іти як ствпи...
-Шукать свою дорогу по елкектростовпам міг тільки наш покійний електрик Костик. Він всі стовпи знав як свої п’ять пальців...
І дід Гриць поринав у спогади, а Блексон у мрії про дорогу.
. . .
Жовтень подарував бабине літо. Листя золотом встелило дороги осені. Після тривалих мряк пробилися останні золоті продихи сонечка, проте жару не несли. Прохолода запашних осінніх ранків нагадувала кінець вегетації для рослин і деякі дерева вже оголилися, як стриптизери.
Дід Гриць і Грін Блексон обідали мілкою рибкою, яку з рання насмикав американець під українською вербою у заводі річечки. Вони вже перехилили по дві чарки.
-Скажи мені, Хрін, - почав пізнавальну балаканину дід, - чим таким різниця ваша Америка од нашого степу?
-Тут така свобода, понімає Гриц? Америка свобода не така. Тут воля...
-Атож! – Погодився дід. – Ми, українці, раби своєї волі! Та для мене найвища воля буде там...
Дід Гриць тикнув пальцем в далекий гайок, де крізь розріджені осінні кущі виглядали хрести могил заспокоєних жителів Великої Могіканівки.
-Багато землі! Воля! Небо велике. – говорив про своє Грін.
-Два метри мені досить! – Міркував в голос про своє дід Гриць і поповнював чарки.
У розмову, неначе помаранчева шуліка до курчат, увірвалася Марія вся замотана у оранжеві стрічки. Вона просто жбурнула на стіл два апельсини і затараторила:
-Ось за кого буду голосувати! Борманиха Андріївна аж вісім апельсинів одхватила, бо з корзиною прийшла! Зараза така!
-Ти, політічеська простітутка, - гримнув Гриць. – На минулому тижні сині прапорці носила?
-То прапорці, а це осьо – їсти можна! По-ма-ран-чі! Так їхній лектор казав. Там цілий автобус агітаторів. Я думала це знов американці гуманітарну підвезли... А воно співають, “Нас, - співають, - багато!” А скільки ж нас? Борманиха Андріївна , Тунка і я, і все... Пане Хрін, сходіть до груші, в центр, і вам щось перепаде.
Марія тицьнула Гріну Блексону кошика і підпихнула на вулицю.
. . .
Дорога до груші Гріну Блексону, за час його пригод в Україні, вїлася у печінку, як і самогонка баби Груні. Та сьогодні ця дорога виявилась незвичайною. Опале листя бабиного літа встелило дорогу золотом, іти по ній було неначе по золотому пуховому проспекту. Неначе хто постелив золоту осінь під ноги, а в душу застромив відчуття долі.
Блексон згадав пейзажі рідної Америки і відчув підсумок – ніколи він в своєму житті не зустрічав стільки голих дерев на фоні голубого холоду неба і шерстяного буяння золота під ногами. Природа стріляла в очі істинною правдою.
Блксон бачив крізь гілки дерев біля центральної груші Великої Могіканівки яскраві вибухи жовтогарячих прапорів агітаційного автобуса.
Навкруги автобуса метушились людиноподібні плями. Чим ближче підходив Грін, тим плями робились людянішими. І він побачив одну пляму, яка була доленосною в його посередньому житті американця.
-Амінь, падре! – вирвалося з середини Блексона, та ноги його зупинилися за кущем шипшини.
“Що робить головний “Свідок Гієни Огненної” під огненними агітаційними прапорами?” – пронизала звільнений українською “огненною водою” релігійний розум Гріна страшна думка. Йому вмить стало страшно. Він злякався того, що втративши посереднє життя, свою домівку, свою економічну незалежністть, може ще й втратити волю, яку отримав на землі древніх Кімів...
-Брехня, падре! – вигукнув українською мовою Блексон і до автобуса наближатись не став. Він обійшов агітаторів кущиками, садибами та балочками так, щоб його не помітили.
. . .
Пастор “Свідків Гієни Огненної” домігся бути направленим в Україну на період виборів як спостерігач за демократією, тому і катався в агітаційних автобусах потрібного кандидата. Крім того, як релігійний діяч, він ніс гуманітарну місію церкви серед українського люду, тож щедро поповнював запаси апельсинів за власний кошт, заправляв автобус пальним, адже така допомога демократії законами не заборонялась.
Українською він вивчив лише слово “так” і коли до нього звертались агітатори:
-Так, падре, ми робимо?
-Так! – відповідав пастор-гієніст.
І, щоб надалі не відволікати пастора від роздумів про Судний День та розсіяні ним зерна правди на степовій землі України, агітатори почали надписувати слово “Так” на листівках і прапорах. Пастор, дивлячись на намальоване знайоме українське слово задоволено кивав головою, тепер йому і рота не потрібно роззявляти, так усе гарно.
Під грушею агітатори довго не затримались. Більше того, коли автобус мчав геть з села Велика Могіканівка, агітатори затіяли сварку між собою.
-Ми згаяли час на таке шоу...
-На карті написасано “Велика Могіканівка”, - виправдовувався гід-провайдер. – Велика! Звідки можна знати, що там живуть лише три баби?!
-Чотири! – хтось жартома заспокоював колег. – Он ще одна баба – скіфська кам’яна стоїть на кургані...
. . .
Вдалині, на скіфському кургані, у золоті сонця виблискувала, неначе камяна, постать Гріна Блексона з протягнутим до сонця кошиком в руках. “Ваша кров з нами, наша кров з вами”... – нерозуміючи про що бурбонів колишній “Свідок Гієни Огненної”.
2004-2005р.
|
|