Я зрiдка згадую той час,
Коли я жив ще в Українi.
I залишилася вiднинi
Лиш мова, що єднає нас.
Вона скрiзь душу мов рiка,
Тече i не питає згоди
I не дарує насолоди,
А начебто чогось шука,
Комусь в душi моїй гука,
На що немає вiдгомону.
Хiба сльозу мою солону,
Давно вже висохлу, чека?
Без жодних планiв i надiй,
Без зволiкання, без умови,
Тече рiка цiєї мови,
Самотнi човники на нiй.
А кожний човник -- то є спогад
Про давнi села i мiста
Про нiжний потиск, довгий погляд
Несмiлу радiсть або страх.
Та рiчка, темна i бурлива
В своiй ховає глибинi
Секрет, чому я нещасливий,
Чого бажається менi.
Я, може, навiть здогадався,
Чому, почавшись iз струмка,
Мене не покидає дар цей,
Ця успадкована рiка.
Чому вона менi шепоче
Ti вiршi, що давно не чув:
Про чорнi брови, карi oчi,
Що я їх майже позабув,
Омрiянi caдки вишневi,
Про степ, i море, i шляхи,
Про зiроньки у темнiм небi...
О, зрозумiло: за грiхи
Таку менi обрали кару:
Не забувати нi на мить
Все те, що втратив i шукаю,
Що неможливо не любить...
...Я зрiдка згадую той час,
Коли я жив ще в Українi.
I залишилася вiднинi
Лиш мова, що єднає нас
|
|